Осінні новели
Шрифт:
Грюкнуло в сінях - затремтіла.
– Чого це ти, дочко?
– Він!
– Благає: - Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
– Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,- краще з хати піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
– З ким ти тут шепочеш?
Побачив - не поздоровкався.
– Ага! Матір виписала. Думаєш - злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
– Не по твої гроші я приїхала - свою нещасну горювальницю
За сакви, за костур:
– Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
– Ще й двері одчиню!..- Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ - аж чує - за нею стугонить: летить, кричить, плаче:
– Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
– Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
– Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:
– Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
– Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.
– На те не вважай - бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
– Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
– Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати: обійдуться мої сини і без його грошей.
– О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...- Не доказала. Заридала гірко-гірко: - Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде - печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті карбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення - голова забита. Розкаже раз, другий - знову починає про те ж:
– Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...
– То так і не бачили?
– Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до його ж
– А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
– А Максимка посадили в Києві.
– Теж у тюрму?
– В тюрму ж - не куди.
Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:
– Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди...
Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..
Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь - поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге - і серце заниє: нема сонця - то золота печаль. Сум...
Над свіжою могилою - молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...
Жінка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
– Що таке? Хто ви, бабусю?
– Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
– Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.
– А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:
– Як се, діти, талант?
Пояснили:
– Маляр був би з його людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
– Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.
Затурбувалась:
– Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
– Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:
– Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків - курява, як димок,- всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах - сакви, в руках - костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати - очі засвітять щирістю та й знову погаснуть - боїться.