Осінні новели

Васильченко Степан Васильевич

Помітили. Привітно:

– А що вам, бабусю?

Губи ворушаться - щось каже - не чути.

– Голосніше, бабусю, не чуємо!

Підійшла ближче:

– Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?

– Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?

– Максимка, сина... Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.

– Під слідством?

– Еге ж, еге - під слідством.

– То, мабуть, таки й не пустять.

–

Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.

– А звідкіля ж ви, бабусю?

– Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.

Сіла на лавочку.

– Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...

А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.

– Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв...»

А в неї лежав у скрині срібний карбованець - збиралася восени хату крити,- пожаліла не купила.

Зітхнула, похитала гірко головою:

– Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.

Витирає очі полою.

– Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недосипала та тії людям мітки пряла...

Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.

Хтось зітхає з глибини:

– Погостювала бабуся в дітей.

– Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..

Задумалась.

Кинулась - бере сакви на плечі.

– Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати... У місті, у євреїв...

На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:

– Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. «Дивись,- кажу,- Хайко,- це до матері,- щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить - народила, та й покидала, як щенята...

– Прощавайте, діти... Спасибі за раду.

Грати...

Повно їх нагнали, повно - сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи - ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:

Куди вони йдуть, Там бори гудуть...

А

один молоденький, безусий - зовсім дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза...

Кличе:

– Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.

Один по одному - стовпились коло вікна, крадькома виглядають за грати, гомонять:

– Бідна бабуся - певно, десь до сина примандрувала!

– Та, видко, й не зблизька - одіж якась незнакома.

Почали вгадувати: один каже - так ходять на Волині, другий - понад Десною.

– Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,- жаліє жвавий хлопчик.

Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами і півники в городчику, і брат Андрій - вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував... Цілий день, як обмарений, ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах...

Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у грати... Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу - одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу, далі лицем до холодного гратища як прикипів.

Крикнув на всі груди:

– Мамо!..

Всі аж кинулись од його.

– Мамо Ковалихо!

Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить - не чути.

Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.

Наставляє проти грудей багнета.

– Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!

Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.

Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.

Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...

Із-за грат, як грім:

– Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!

Тремтять грати.

Знову хатина між ясенами. Коло хати - пустиня, все позаростало бур’яном. Обійшла город, подвір’я - вертається знову до хати.

В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни, з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить... гвіздком на портрет націлюється...