Останній рейс
Шрифт:
— Кажучи правду, я цього разу Києва і не бачив. Цілими днями працювали. А новини я привіз. Підготовлено проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про встановлення «Дня радянської міліції». Святкуватимуть його щороку 10 листопада. Саме в цей день за вказівкою Володимира Ілліча було прийнято Закон про створення міліції. Розроблено і нове «Положення про радянську міліцію», встановлено присягу, запроваджуються прапори… Урядом додатково виділяються автомашини, мотоцикли, засоби зв'язку та інша техніка… Схвалено пропозицію ЦК
— Йому зовсім погано. Я за нього дуже турбуюсь. Сьогодні вранці був консиліум. На думку професури, не слід втрачати надії на одужання. Хочеться вірити, що це так.
— Поїдемо зараз до нього, — запропонував комісар. — Як ви на це дивитесь?
— Я й сам збирався, але професор заборонив побачення з ним.
— Тут уже нічого не зробиш. Вони, медики, народ суворий. Доведеться підкоритись. А вдома ви були у Олекси Михайловича? Може, чим-небудь треба допомогти?
— Вчора був, та й сама Ольга Якимівна приходила в управління. Особливих прохань в неї немає. Було єдине: у їхнього синочка щось з носоглоткою не гаразд. Лікарі радили повезти до моря. Так ми виділили путівку в дитячий санаторій в Євпаторію…
Після невеликої паузи Луговий розповів комісарові, що ратин вкрадено з фабрики «Спартак». Там уже провадиться ревізія, і очолює її Сахно.
— Сахно? Чи не з управління легкої промисловості раднаргоспу?
Андрій Остапович ствердно кивнув головою.
— Валентина Филимоновича я давно знаю. Досвідчений ревізор… Авжеж бачу, перешкодив вам займатись генеральним прибиранням. Де Марина Тихонівна? Певно, чергує?.. Що ж ви гадаєте робити після прибирання?
Луговий підійшов до письмового столу і взяв одну з розкладених на ньому книжок.
— «Техніка розкрою і моделювання верхнього чоловічого одягу», — прочитав він. — Цього разу доводиться опановувати основи швейного виробництва.
— Відпочиньте сьогодні, друже. Давайте махнемо разом на футбол. Повинна бути цікава гра: наші зустрічаються з одеським «Чорноморцем».
… Андрій Остапович та Кирило Романович поверталися із стадіону в чудовому настрої. Ще б пак! Сьогодні після кількох поразок їхня команда нарешті-таки розігралася і розгромила противника! Всю дорогу додому вони пожвавлено обговорювали всі перипетії сьогоднішнього матчу.
— Квартира зустріла Лугового лункою тишею. Без дружини і Наталочки вона здавалась зовсім порожньою. Андрію Остаповичу стало трохи сумно, і він увімкнув телевізор. Кімната сповнилася урочистою мелодією. Луговий впізнав увертюру до опери «Тарас Бульба». Андрій Остапович, забувши про вечерю, присунув стілець до екрану. Цю оперу він особливо любив — за хвилюючий драматизм, за чудові українські мелодії… Змовкли заключні акорди увертюри, і на екрані ожили образи козаків Запорозької Січі…
Різко
… Будинок міського управління міліції стояв огорнутий темрявою, лише в одному вікні сяяло світло.
— Що трапилось? — спитав Андрій Остапович у відповідального чергового. — Чого викликали?
— Серйозний сигнал, — простягнув той конверт. — Щойно знайшли в урні для заяв.
НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Вітя аж тремтів з цікавості: хто ж прийшов до Півня.
— Альошо! Альошо! Дай і я подивлюсь, — свистячим шепотом просив він.
Альоша одмахнувся, не відриваючись від замкової щілини. На площадці сходів стояв незнайомець у білому, бездоганно випрасуваному костюмі, білих модних сандалетах і в білому ж капроновому капелюсі. «Франт! Чого йому треба від Матвійовича?» — спантеличено запитував себе Альоша, не знаючи, що й подумати.
Виглянув Півень і розплився в усмішці.
— А-а! Давненько, давненько не навідувався.
— Не заважатиму? — ввічливо спитав незнайомець.
— Та що ти, добродію мій! Ласкаво прошу. Завжди радий.
Коли вони зникли за дверима, Альоша випростався.
— Ну, що там, що? — допитувався Вітя. — Так і не дав мені подивитись. Усе сам, сам… Товариш називається…
— От дивак! Коли ж я міг? Всього хвилина проминула. Ані ти, ані я нічого б не встигли побачити. Пішли на подвір'я. Там чекатимемо знайомого Касторки.
— Може, краще в тебе пождати?
— А ти знаєш, скільки він там пробуде? Візьме і дві години просидить, а то й більше. Не будеш же весь час стовбичити біля замкової щілини.
Вітя погодився з другом, і вони вийшли на подвір'я.
— Вітько! Альошко! — загаласували хлопці, що стовпились у маленькому скверику, — ми якраз розбиваємось на команди. Гайда з нами!
— Я ногу підвернув, — удавано зашкутильгав Альоша.
— А в мене… в мене горло болить, — услід за товаришем вигадав Вітя. — Мабуть, застудився. Вчора цілий день у річці просидів.
Футболісти побігли, а Вітя й Альоша провели їх заздрісними поглядами. Зітхнули й опустились на лавку. Минуло п'ятнадцять, тридцять хвилин, година, а незнайомець усе не виходив.
— Ночувати він зібрався, чи що? — обурювався Вітя. — Може, ми проґавили його?
— Та що ти? Адже вихід один, через двір. Не вистрибнув же він з другого поверху. І про що вони можуть так довго розмовляти? От би дізнатись!
— Цей тип, — заокруглив Вітя сірі і без того великі очі, — найголовніший. Він, певно, і записку писав… Давай з'ясуємо, де він живе.
— Для цього ми тут і сидимо. Якщо зараз його пропустимо, то коли ще побачимо? А те, що він їхній керівник — згоден. Ти знаєш, як він одягнений?