Останній рейс
Шрифт:
Величезний, залитий світлом вестибюль гудів на різні голоси. Альоша розгубився. Де і як шукати Поніманського?
Біля квиткових кас Поніманського не було. Альоша вибіг на перон і спитав у чергового, що з статечним виглядом походжав по платформі, коли відходить поїзд.
— Поїздів, синку, багато, — розправивши пишні вуса, поважно відповів черговий. — Тобі який потрібен? Куди зібрався?
— Це не я їду… Товариша провести хочу, а номер поїзда забув. Знаю, що відходить поїзд між п'ятою і шостою…
Черговий поглянув на годинник і підійшов до розкладу поїздів, що висів на стіні.
—
— А до нього ніяких не буде?
— Я ж тобі пояснив: через годину буде ленінградський, а до нього — ніяких.
«Отже, Поніманський не поїхав, а десь тут, на вокзалі». Альоша вирішив оглянути кожний зал. Часу ще досить: що не кажи, лише до посадки цілих двадцять шість хвилин. Він обійшов центральний вестибюль, зазирнув у зали для пасажирів, не обминув перукарню та буфет, прочинив двері медпункту, побував навіть у кімнаті матері й дитини… Поніманський мов крізь землю провалився. Вже зібрався виходити назовні, коли з репродуктора хрипко долинуло: «… працює камера для зберігання ручного вантажу».
В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.
«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? — похололо всередині в Альоші. — Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» — Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. — Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»
В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:
— Громадянине! Громадянине! Ваша черга!
— Моя! — стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.
Схопившись за поручні, Альоша весь подався вперед. На кахляній підлозі лежали два сувої якоїсь тканини. Все що завгодно сподівався побачити Альоша, але тільки не це.
— Прізвище! В яку суму оцінюєте? — байдуже спитав приймальник, коли червоний Поніманський подав йому чемодан.
— М-м… — запнувся Поніманський. — Збаращенко… Збаращенко Костянтин Іванович… Без ціни…
Альоша отетерів: чого це раптом Збаращенко, а не Поніманський?.. І чого Костянтин Іванович, а не Михайло Семенович?! Ось так завжди буває, коли покладешся на іншого. Треба було самому перевірити, а не посилати Вітьку. Тому аби тільки здихатися
А Поніманський здав чемодан і попрямував до виходу. Боячись навернутися йому на очі, Альоша метнувся у вестибюль і сховався за темно-синій автомат по продажу газет.
Показався Поніманський. Він на ходу вийняв з кишені піджака якогось папірця, зібгав і кинув його. Папірець потрапив на край гранітної урни, рикошетом відскочив і впав під ноги Альоші.
Поки Альоша нахилявся і піднімав його, захурчало таксі й повезло Поніманського.
Альоша поспішив до трамвайної зупинки, але дорогою зміркував, як це безглуздо гнатися за автомашиною трамваєм. Та й останні гроші витратив на полуничний пломбір. Знічев'я розгорнув папірець. Це була багажна квитанція на ім'я Збаращенка.
Додому довелось іти пішки. Всю дорогу Альошу не залишали невеселі думки. Цю безглузду історію з дворянами-монархістами вигадав він. Мало того, що сам пошився в дурні, то ще й Вітьку збив з пуття і Дімку Вакуленка хотів втягнути. А сьогодні!.. В Альоші навіть дух перехопило і він мимоволі зупинився, уявивши собі, що б вийшло, коли б він повідомив у міліцію… Добре, якби лише посміялись. А могли б покарати за наклеп на чесних людей.
Напишу останній наказ: «З 22 липня бойову організацію «Немає пощади ворогам Батьківщини» ліквідувати, як шкідливу і непотрібну. Журнал знищити і попіл розвіяти по вітру».
Прийнявши таке рішення, Альоша трохи заспокоївся. Лише тепер він відчув, що зголоднів. Мама, звичайно, давним-давно прийшла з чергування на міжміській телефонній станції, чекає його, турбується… Певно, сьогодні, як і завжди, вона знайшла вільну хвилинку і дзвонила татові.
— … Альоша, на подив матері, з завидним апетитом упорався і з холодником, в якому плавали шматочки льоду, і з підсмаженими млинцями. Тамара Аркадіївна розповіла про свою розмову з батьком. Погода в Сочі чудова, вода в морі тепла, і він цілими днями на пляжі.
— Тато велів міцно поцілувати тебе, він цікавиться, як ти проводиш час. Він засушив для тебе трьох крабів, морського коника, навіть дістав рибу-голку. А я татові сказала, що ти поводишся добре, але відверто кажучи, мене турбує, де ти тиняєшся цілими днями. От хоча б сьогодні, де був?
— З Вітькою, в кіно… Потім у футбол грали… — похиливши голову і смикаючи бахрому скатерки, збрехав Альоша.
— Дивись, Олексію, тобі скоро чотирнадцять років, сам повинен думати. Однак скажу: мені дуже не подобається, що ти з чимсь криєшся від мене.
— Та що ти, мамо! — почервонівши, заперечив Альоша.
— Не перебивай! Тільки-но я прийшла, відразу зрозуміла, що тебе цілий день не було вдома. Тишко голодний, рибки не нагодовані. Книжки закинув, кілька днів до своєї картини не підходиш… Що з тобою? Скажи, синку, не крийся. Я ж тобі лиха не бажаю.
Альоша завагався. Розповісти про все? Та чи зрозуміє мама? Почне дорікати, а то, може статися, візьме на сміх… Ні, краще промовчати. Тим паче, він уже вирішив: організація НПВБ з завтрашнього дня не існує… Завтра він зранку піде в зоопарк і зустрінеться з своїми вихованцями: втішним вайлуватим ведмежам Димком, невтомним пустуном уссурійським тигреням Султаном…