Останній рейс

Суслов Владлен Алексеевич

Виручив Тишко. Вибіг з-за шафи, смішно захрюкав. І Альоша метнувся до нього.

Мама лише зітхнула і почала прибирати із столу.

… Хлопець довго перевертався з боку на бік. То йому здавалося, що подушка не так лежить, то заважала ковдра, то турбували дрібненькі квапливі кроки їжачка, що вийшов на нічну прогулянку. Перед очима, наче навмисне, стояли Макогон, Півень, Поніманський… Якісь суцільні головоломки. То записка від Касторки із загадковим ім'ям «Сергій», то та сама людина вранці зветься Михайлом Семеновичем Поніманським, а під вечір вона вже стає Збаращенком Костянтином Івановичем. Навіщо це їм потрібно? Вони вже давно не діти і все це, безперечно, не забавка… Щось тут є… Але що?

Так нічого не вирішивши,

Альоша заснув. Снилися йому люди, обличчя яких щохвилини змінювалися. Щойно це були старезні діди, що скидалися на Карпа Матвійовича, а вже через мить вони перетворилися на молодих чоловіків у білих костюмах, і ті чоловіки хором кричали: «Я Збаращенко! Я Збаращенко! Михайло Семенович!» Альоша з ними сперечався, доводив, що Михайло Семенович — це Поніманський, але вони торочили своє. І раптом всі вони накинулись на Альошу і почали запихати його у великий чорний чемодан. Там лежав зв'язаний за руки й ноги Вітя і жалібно пхикав: «Все через тебе, через тебе… Ти у всьому винен…» Альоша бахнув кулаком, і чемодан розлетівся. Всі люди в білих костюмах злякано розбіглися, і натомість підійшов, усміхаючись, Макогон. На ньому були кумедні дитячі штани і ранець за плечима. «Куди ви зібрались?» — здивувався Альоша. «А я йду до Матвійовича… Ми разом з ним ходимо до третього класу…» І несподівано вдарив Альошу по плечі. Хлопчик скрикнув від болю і розплющив очі. Сонце заливало кімнату. Перед ним стояла мама.

— Вставай, синку, — торгаючи Альошу за плече, казала вона. — Щось ти сьогодні розіспався… До тебе Вітя прийшов.

АНОНІМКА

В кімнату чергового, у цей оперативний штаб управління міліції, надходили повідомлення про події, що траплялися у всіх районах міста. В безперервному потоці важливих і незначних повідомлень треба було швидко і вірно розібратись, вжити відповідних заходів. Ось задзеленькотів один з численних телефонних апаратів. Хуліган скандалив у клубі. Черговий зв'язався по рації з патрульною автомашиною, що стояла недалеко від клубу, і вже через двадцять хвилин хулігана було доставлено в управління.

Не встиг черговий доручити своєму помічникові розібратися з ним, як повідомили, що шофер-лихач збив жінку і намагався втекти, але був затриманий дружинниками. Черговий дав вказівку автоінспекторові разом з експертом виїхати на місце події, а також повідомив про потерпілу в швидку допомогу.

З'явився схвильований чоловік, затинаючись розповів, що його син Гриша зранку пішов на міський пляж і до цього часу не повернувся. Черговий доручив лейтенантові уточнити прикмети хлопчика і зв'язатися з працівниками водної міліції, з лікарнями. Батько не пам'ятав, як був одягнений син, і попросив дозволу подзвонити додому. Він набрав номер, і обличчя його просяяло в ніяковій усмішці.

— Пробачте за турботи… Виявляється, Гриша вже прийшов. Ну, я всиплю йому, шибеникові! — І ще раз вибачившись, він вибіг з кімнати чергового.

Принесли телеграму-блискавку: двом озброєним грабіжникам вдалося зникнути з Харкова на літаку, що взяв курс на їхнє місто. — Короткий інструктаж — і вже через три хвилини на аеродром рвонула автомашина з групою оперативних працівників.

Але Луговому не заважали ні безперервні дзвінки телефонів, ні селектор, ні переговори по рації з патрульними автомашинами, ні відвідувачі, ні вигуки затриманого хулігана. Влаштувавшись осторонь, Андрій Остапович уважно перечитував переданого йому черговим листа.

«Товариші начальники міської міліції! Дізналась я, що Коська Збаращенко зі своїми дружками, з такими ж злодюгами, як він сам, тягнуть все, що погано лежить. Від них, розбійників, нам, чесним жильцям, немає рятунку. Ніхто не вживає до них ніяких заходів, і вони з кожним днем все більше нахабніють. Я

сама на свої очі бачила, як цей паразит Збаращенко здав чемодан, до краю набитий чимсь, певно, матерією, в камеру схову залізничної станції. Це було сьогодні. Я саме зустріла свою куму на станції і все бачила, а Коська мене не бачив. Він зараз працює на заводі, але щоб тільки відвести очі. Живе він на вулиці Загорській № 17.

Громадяни начальники! Швидше беріть його за чуба, а то Коська втече. Будьте обережні, в нього наган. Це я сама увечері на власні очі бачила. Він стояв біля крамниці на нашій Загорській вулиці зі своїми дружками і розмахував наганом. Певно, хотів її обікрасти, бо навіть розбив вітрину. Я б написала своє прізвище, та боюсь. Надто він уже лютий, просто немов звір. Для нього людину вбити, що муху клацнути. Так що не осудіть, але тільки все, що пишу, — чистісінька правда. Як на сповіді кажу. Посадіть його, гаспида, в каталажку. Тоді я сама прийду і ще більше розповім.

Ваша доброзичливиця. Пробачте, що не зовсім складно написала. Ви, товариші начальники, на це уваги не звертайте. Я того пишу, що далі терпіти не можна. На цьому листа кінчаю.

22 липня».

Андрію Остаповичу нерідко доводилось перевіряти анонімні заяви. Хоча деякі з них іноді і підтверджувались, але здебільшого вони були наклепницькими. І ця анонімка насторожила Лугового. В самому тексті, в манері автора викладати свої думки просвічувала якась фальш, та й почерк не був схожим на жіночий. «Можливо, — подумав Андрій Остапович, — я помиляюсь, заздалегідь упереджено ставлюсь до автора листа лише тому, що він не вказав свого прізвища. Не слід поспішати з висновками. Перш за все перевірю, що являє собою Збаращенко. Покличу Якименка, він у нас займається влаштуванням на роботу людей, звільнених з місць ув'язнення».

Якименко, прочитавши анонімку, зморщив лоба.

— Збаращенко, Збаращенко… Знайоме прізвище. Начебто судили за крадіжку. Звільнився в минулому році. Дозвольте, я краще перевірю по картотеці.

Якименко доповів, що Костянтин Іванович Збаращенко був засуджений до п'яти років позбавлення волі за квартирну крадіжку. Рік тому, після звільнення з ув'язнення, повернувся до міста і мешкає тепер у своєї матері на вулиці Загорській № 17, квартира 49.

— В колонії йому допомогли оволодіти спеціальністю фрезерувальника, закінчити сім класів, одним словом, як він мені сам сказав, змусили по-новому дивитись на життя. Збаращенко запевняв, що цілком покінчив з минулим. А втім… — розвів руки Якименко, — бувають і такі: на запевнення не скупляться, а потім…

— Характеристика адміністрації колонії до нас надійшла?

— Так. Характеристика хороша.

— Де він працює? Якої думки там про нього?

— Ми допомогли йому влаштуватись на завод «Червоний Жовтень» за фахом. Ніяких скарг на нього немає. Щоправда, нетовариський, життям заводу мало цікавиться. Відробив своє — і додому.

— М-да… — замислено промовив Луговий, гасячи цигарку в уже вщерть повній попільниці, і підійшов до великої, на цілу стіну, схематичної карти міста. На невеликій смужечці, що позначала Загорську вулицю, стримів лише один трикутний жовтий папірець з написом: «12. VII. 62 р. Напад на Щербину».

— «Доброзичливиця» повідомляє, що Збаращенко робив спробу обікрасти крамницю на Загорській вулиці і навіть розбив вітрину, але в мене на карті це не позначено.

— Я не пам'ятаю такого випадку.

— І я не пам'ятаю, але давайте краще, Іване Івановичу, все-таки подивимось зведення. — Запнувши шторою карту, Андрій Остапович дістав із сейфа щоденні оперативні записи про всі події, зареєстровані в межах міста.

Спочатку вони проглянули зведення за липень, потім за червень, за травень, за квітень і навіть за березень, лютий, січень, але з початку року на Загорській вулиці, крім нападу на Щербину, не було жодної події.