Останній шаман

Тисовська Наталя

— Агов, є тут хто? — крикнула Ліна.

Дзвінко озвалася луна. Ліна та Юрась потупцяли на місці.

— Що робити будемо? — спитав Юрась Булочка. — Ми ж не керівництво, ось нас байдуже і зустрічають…

— Нас узагалі не зустрічають, — зауважила Ліна.

Раптом із глибини коридору, в який плавно перетікали сіни, вчулося шарудіння. За хвилину під стелею спалахнула лампочка на сорок ватт, і до гостей вийшла жінка років шістдесятьох, вдягнена у валянки, ватяник і запнута зеленою картатою вовняною хусткою.

— Чого

розкричалися? — ображено спитала вона.

— Вибачте, тут у вас готель? — якомога лагідніше спитала Ліна.

— Ну, готель. А вам яке діло?

— Перепрошую, але ми хочемо тут ночувати.

— Тут? — непідробне здивувалася жінка в зеленій хустці.

— А є ще де? — звела на неї карі очі Ліна.

— Нема…

Жінка зачудовано роздивлялася нежданих прибульців, її зелені, трохи вицвілі очі — в колір хустки — бігали з Юрася на Ліну й назад. Потім вона виклала на конторку два сіруватих бланки.

— Сорок гривень за ніч, — попередила жінка.

— Згода.

— Паспорти є? Заповнюйте.

Ліна та Юрась підійшли до стійки. Бланки виявилися надзвичайно детальні: вказувати треба було не тільки місце роботи, мету і термін відрядження, паспортні дані, місце прописки й домашній телефон, а й дату народження, національність і партійну приналежність. Синхронно зітхнувши, двоє журналістів так само синхронно витягли кулькові ручки, які підмерзли й капризували: не писатиму! — і, хукнувши на них, одночасно почали заповнювати бланки.

Уважно прочитавши заповнені анкетки, жінка в зеленій хустці розгорнула старезну конторську книгу, внесла в неї відповідний запис, заховала книгу в шухляду конторки і витягла з полички з тріснутим склом, що прилаштувалась у неї за спиною, ключ із дерматинової бирочкою, на якій жирно була виведена дев’ятка.

— Ваш ключ. Зараз я вам видам білизну і проведу нагору.

— А номер тільки один? — тихо булькнув Юрась Булочка.

— А скільки ви хотіли? — жінка, що вже рушила довгим коридором різко обернулася до нього.

— Два… Окремо…

— Все зайнято! — відтяла жінка й продовжила свою путь.

Вона рухалася, як качечка, перевальцем і смішно ворушила міцними стегнами. Валянки не робили жодного звуку, тож враження було таке, що вона, як качечка, пливе темною річкою коридору. В кінці коридору вона побрязкала ключами, відчинила якісь двері і зникла за ними на десять хвилин, після чого з’явилася, тримаючи в рука два сіруватих набори постільної білизни. Як провідник у поїзді, вона роздала постіль журналістам — по набору в руки — і почалапала коридором назад.

Вони повернулись у тьмяно освітлене приміщення, де, як виявилося, були і сходи на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли так жалібно, що Ліна та Юрась мимохіть старалися ступати на них якомога обережніше, щоб не зашкодити старечому організму. Важко піднімаючи ноги, жінка в зеленій хустці зійшла на другий поверх і підвела журналістів до білих обшарпаних дверей.

—

Ану, пробуйте, чи ключ підходить, — наказала вона Юрасеві Булочці, який тримав ключ з дерматиновою биркою у витягнуті руці.

Здивований Юрась всунув ключ у замок і двічі повернув. Йому здалося, що він повертає ключ у дверях за намальованим домашнім вогнищем у хатині Тата Карла. Замок клацнув, і двері відчинилися. З кімнати війнуло вогкістю. Жінка зайшла в номер, намацала на стіні вимикач і запалила світло. Юрась і Ліна застигли на порозі.

Два пружинних ліжка були зсунуті разом посеред кімнати, а в кожному з чотирьох її кутів стояло по мідниці, вщерть повній води. Батареї, як не дивно, були теплі, і в номері висіла густа завіса пари. Ліна мимоволі закашлялась.

— Дах іще минулої зими зірвало буревієм. Чекаємо, доки полагодять. А воду можете вилити в туалеті. Он там — у кінці коридору.

І жінка в зеленій хустці, безгучно ступаючи м’якими валянками, залишила журналістів самих.

Розділ VII

МОКУША

— Ти знала, еге ж? — спитав хованець нявку майже не сердито, тільки сумно. — Коли казала про жінку, знала, хто вона?

Вони сиділи коло занедбаної хати під лісом, на хиткій лавці, яку хованець знову поставив на ноги й підпер довбнею. В хаті не було ні душі, тільки двері зірвані разом із завісами, наче хтось роззлостився й вибив їх плечем. Двері лежали під порогом, як місток, але ні нявка, ні хованець чомусь не могли по ньому перетнути поріг і зайти до пустої хати. Язики темряви лизали більма шибок, витріщених на зимовий ліс. Хованець розгойдувався, лавка під ним рипіла застережливо, і нявка щоразу, як сідало загрозливо хилилося, схоплювалась на ноги.

— Я тобі казав: пхатися в людські справи — тільки нашкодити? — вів свою нудну пісню хованець.

— Казав, — легко погоджувалася нявка.

— Ти мене слухала?

— Не слухала.

— І що з цього вийшло?

Роздратований хованець почухав лисинку від жмутка чорної шерсті, що його він загубив, драпаючи від чугайстра. Супутниця зацікавлено розглядала лисинку, що вже почала вкриватися м’яким підшерстям.

— Маю план… — тихо промовила нявка.

Вона підійшла впритул до хованця й устромила гострого пальчика йому просто в залисинку, де проглядала темна ніжна шкіра. Замислено полоскотавши хованців бік, аж він пчихнув із несподіванки, нявка заговорила:

— Ти коли шерсть загубив?

— Коли від чугайстра тікав.

— Дві доби тому?

— Дві доби тому, — підтвердив хованець.

— А коли все почалося?

— Що саме? — не зрозумів хованець.

— Ну, спершу чоловік помер, тоді жінка під колеса втрапила… Дві доби тому? Отож-бо! — торжествувала нявка. — Треба відшукати той жмут шерсті. Ти з ним долю загубив…