Останній шаман

Тисовська Наталя

— Де ж наша мама, песику? — запитав Орест чорного кудлатого компаньйона, а той у відповідь іще раз дзявкнув. Орест подивився на трубку тривожно: його почало проймати занепокоєння, і раптом телефон, у відповідь на його питальний погляд, голосно зателенькав.

— Слухаю?

— Правильно робиш, що слухаєш. Слухай уважно: якщо до завтра ти не повернеш нам диск, ти — труп. Ясно?

Орест мовчав. Трубка заревіла знов:

— Тобі ясно? Чого мовчиш?

Орест натиснув відбій.

Закинувши трубку в куток дивану, Орест наспіх узув

кросівки, накинув наопаш куртку й вибіг із хати. Пес мчав навздогін. Ніч уже заповнила темрявою найпотаємніші куточки вулиці, і дерева, що росли уздовж дороги, набирали химерних обрисів, нагадуючи міфічних звірів.

Автобуса, як завше ввечері, довго не було, і чоловік із псом побігли уздовж вулиці, а їх обганяли темні машини. Через дві зупинки Орест нарешті впіймав одинокий вечірній напівпорожній автобус і, голосно відсапуючись, кинувся на м’яке сидіння. Автобус, проминаючи знелюднілі зупинки, мчав у парк, мріючи про сон.

Вискочивши недалеко від материного дому, чоловік і пес пробігли ще з чотириста метрів, доки не вперлися в давно не фарбований дерев’яний паркан. Орест потягнув за клямку на воротях і зайшов у двір. У хаті не світилося. Він постукав у двері і смикнув ручку: двері були замкнені. Орест поплескав себе по кишенях у пошуках ключів, відімкнув і ступив у темні сіни.

Матері вдома не було. Що гірше, вона явно не поверталася після того, як провела його до зупинки. Що ще гірше, він навіть не уявляв, де її можна шукати: подруг-сусідок, до яких могла завернути дорогою додому, вона не мала, її одинока товаришка ще шкільних часів мешкала на протилежному кінці містечка.

«Може, їй недобре стало, й вона зімліла на вулиці? — майнуло Орестові в голові. — Може, її „швидка“ забрала?»

Не скидаючи кросівок, Орест добіг до телефону, прилаштованого на холодильнику в кухні, й накрутив номер приймального відділення лікарні. Довго ніхто не відповідав, потім почувся захеканий жіночий голос.

— Районна.

— Добрий вечір, — почав Орест скоромовкою. — Скажіть, до вас не привозили Мар’яну Богданівну Омелянич, 1949 року народження?

— Зараз, — мовила жінка. — Ще раз — як прізвище?

— О-ме-ля-нич, — мовив Орест повільно.

— Так, дивлюся…

Раптом у телефоні підозріло загуло, й жіночий голос уплив кудись.

— Алло! — гаркнув Орест у трубку. Тиша. — Алло!

Кинувши спересердя трубку, Орест одразу ж знову її підхопив і ще раз набрав номер лікарні. Лінія жалібно писнула і зависла гнітючою тишею. Орест набирав і набирав, але з’єднатися з лікарнею ніяк не міг. Хованець стиха дзявкнув — утретє за один вечір. Господар мимоволі здригнувся.

— Що з тобою?

Але пес мовчав і тільки дивився сумними трикутними очима, червонуватими, як жаринки з печі.

Орест витягнув із-під телефону материного записника і почав гортати книжечку, спершу вишукуючи номери сусідів, їх було всього три. І по всіх трьох йому здивовано відповіли, що Мар’яна не заходила вже бозна-скільки часу.

Орест замислено

перегорнув книжку на початок і став надзвонювати всім підряд. Йому дивувалися, йому співчували, йому радили не хвилюватися, йому вигадували тридцять вісім виправдань, де могла піти мати, в одному домі йому навіть зраділи, бо не мали від них із матір’ю звістки вже років із чотири, але жоден із набраних номерів не дав відповіді на питання, де поділася його мати — вночі, взимку, не попередивши.

Орест раз у раз визирав у вікно, чи не вертається мати, але там було безлюдно й темно. Почекавши хвилин десять, уже вкрай знервований Орест вискочив надвір і почав безладно гасати околицями, заглядаючи у вікна, які ще де-не-де світилися. З тої пори, як вони попрощалися, минуло понад три години. Мати повинна бути десь поруч! Вона не могла піти далеко!

Темна вулиця з’їла останніх нічних перехожих, і тільки один чоловік іще боровся з мороком. Вулиця ступала за ним слід у слід, аж він час од часу хапливо обертався на звук її обережних кроків, але нічого не міг узріти позаду себе. Чоловіка супроводжував безмовний пес-охоронець.

Матері ніде не було.

Після півгодинної біганини знесилений чоловік повернувся в самотню хату. Переступивши поріг, Хованець часто засопів носом і коротко рикнув, ніби вчув чужий запах, але в хаті нікого не було. Орест скинув куртку і впав на стілець у кухні.

— Що ж нам тепер робити?

«Довідкова дорожньо-транспортних пригод», — мов хтось шепнув Орестові у вухо. Він квапливо накрутив телефон, майже впевнений, що в таку пору ніхто не відповість. Сім гудків, вісім. Клац — і стомлений чоловічий голос у трубці.

— Довідкова.

І раптом Орестові зробило страшно-страшно, ніби він уже знав наперед, що почує у відповідь на своє питання.

— Е-е, — почав він ураз пересохлими губами, — я хотів спитати… Чи у вас не зареєстровано… ДТП… ну, дорожньо-транспортної пригоди… Мар’яна Богданівна Омелянич, 1949 року народження…

Хованець притулився до нього, тицьнувся мокрим носом у долоню й голосно засопів. З телефону чулося, як хтось перегортає сторінки. Орест уявив собі книгу, де записують дорожньо-транспортні пригоди: звичайнісінька книга обліку, де з першого січня до тридцять першого грудня чиясь рука методично записує, нумеруючи, прізвища загиблих або покалічених людей. Жодне обличчя не прозирає поміж рядками книги. Це тільки статистика, статистика, а людей… їх і не було ніколи!

Хованець ліг, поклавши голову собі на лапи. Орест помітив, що на спині у пса проглядають сиві волосинки. Він ніяк не міг пригадати, чи були вони тут уже давно, чи з’явилися тільки-но — білі нитки у чорному густому підшерсті.

— Є запис, — почувся у трубці чоловічий голос. — Омелянич Мар’яна Богданівна, одягнена в сіре пальто й хутряну шапку. При собі не мала нічого, крім посвідчення ветерана праці й ключів. Ви їй хто?

— Я її син, — видихнув Орест.

Розділ IX