Останній шаман

Тисовська Наталя

КРАЄЧОК ТАЄМНИЦІ

Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою «Г», гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини.

У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася

Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка «Відчинено». Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом.

— Добрий день! — весело сказала Ліна.

Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї.

— Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, — мовила Ліна.

— В якій справі? — недовірливо спитала жінка.

Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста.

— У зв’язку з убивством, — мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. — Убивством Святослава Пилиповича Шапки.

— Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три.

— Спитати кого?

— Дзвінку Левківну.

Ліна задріботіла сходами.

На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі — точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата.

Ліна кліпнула, тоді знизала плечима.

Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це — кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга — черга з однієї людини, — Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала:

— Ви сюди чекаєте? А лікар є?

— Заходьте. У лікаря зараз нікого немає.

Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері.

— Можна? — спитала вона, просунувши голову в щілину.

У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат.

Істота вказала на вузьку отоманку.

— Дякую, — мовила Ліна, сідаючи.

— Я вас слухаю, — заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і — вже точно — жіночий.

— Дзвінка Левківна?

— Я.

— Я — Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету «Речовий

доказ». Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку.

— Яка трагічна смерть! — драматично вигукнула Дзвінка Левківна.

— Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі?

— З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала…

— Сімнадцять років! — розширила очі Ліна. — Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти…

— А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше.

Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно — і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину.

— Прошу, розкажіть, будь ласка, — почала Ліна, вмикаючи роздовбаний диктофон, — трошки про той час, коли Святослав Пилипович тільки-но починав працювати в лікарні…

— Це був вісімдесят шостий рік, — повторила Дзвінка Левківна, знову прибираючи поважного вигляду— Я точно пам’ятаю, бо якраз Чорнобиль бахнув. Він приїхав, а в лікарню брати не хочуть. У нього тут, у місті, жінка лишалася, не жона — так, давнє кохання. Ну, я не знаю, але так люди кажуть… Вона — пронирлива була! — влаштувала його в лікарню в фізіотерапевтичний кабінет — ну, електрофорези там робити, таке… Він у неї жив спершу, а як тільки вона роботу йому знайшла, накивав п’ятами! Такий був, хоч і гріх так про покійників, прости Господи…

Дзвінка Левківна хапливо перехрестилася, потім глянула на диктофон питально: чи не зайве бовкнула.

— Я це повирізаю, — заспокоїла її Ліна, — не звертайте уваги.

— Виріжте вже, прошу, — закивала Дзвінка Левківна. — Ну, він недовго електрофорези діткам хворим робив: уже вісімдесят дев’ятого перевели його в травматологію, бо він, бач, будь-який перелом так складав, що заростало, як на собаці. Ну, руки в нього нічо’ були, нема що казати, він і мені — глядіть, — і Дзвінка Левківна оголила праву руку до ліктя, — кістку полагодив так, коли я взимку впала, що й сліду нема. Відкритий перелом був, і зашивати довелося, й у гіпсі півтора місяці ходила. А сам він, хоч і лікар, кажуть, у таборі ледь дуба не врізав: підчепив якусь незнану хворобу, місяць мучився, вже начальство під тиском зеків, які там страйк учинили, згодне було його в лікарню переводити в район. Але потім якось оклигав, тільки з тої пори, казали, дивний став. Ну, я говорити не буду, я з ним до хвороби знайома не була…

«Меdісе, сиrа tе ірsum», — відмітила про себе Ліна можливу назву для першого розділу майбутньої статті.

— Він психотерапевтом за фахом був, але в нас які тут психи? Усе більше хлопів із сіл привозили: хто ногу косою втяв, кому руку молотаркою скалічило. А ще тартак ^[2]тут поблизу, то узагалі страх: що не тиждень, то з травмою хлопа привезуть… А ще Пилипович, знаєте, з ідеєю тут носився. Я вже толком не знаю, що до чого, але вічно в нього товклися якісь студенти, експерименти ніби ставили. Кажуть люди, він дисертацію писав, але кому треба його писанина? Я вам так скажу: в районній лікарні сидиш — все одно що похований. Він би хоч у медучилищі де викладав, я вже не кажу в інституті…