Останній шаман
Шрифт:
— Ліна Оверченко, — представилась вона, обережно вивільняючи руку. — Я журналістка. Столична газета «Речовий доказ». Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками… — Ліна на мить замислилася, добираючи слово, — загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич…
Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати.
— Кажіть, — хрипким голосом мовив він.
— Вибачте, але справа в тому, — заторохтіла Ліна, — що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного
— Не тягніть! — не витримав Орест.
— Я хочу, щоб ви послухали касету, — промовила Ліна й увімкнула диктофон.
Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує.
«Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас».
«Про мене?» — низький чоловічий голос.
«Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.
Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх».
«Ти їх пам’ятаєш? — в чоловічому голосі вчувається напруга. — Ти пам’ятаєш, що вони говорили?»
«Дуже чітко… Обоє в чорних довгих пальтах, рукави реглан. Обидва русяві, стрижка під „бокс“, обличчя дуже рум’яні. Я навіть пам’ятаю їхні ноги, вдягнені в чорні важкі бутси з широким рантом. Вони говорили з вами, а я слухала. Вони зовсім не звертали на мене уваги, а я так хотіла, щоб вони побачили, що я їх чую, і забралися з вашого кабінету!»
«Що вони говорили?»
«Зараз, зараз я згадаю… Мені здається, вони вам погрожували. У них такі були обличчя! Один каже вам: бісів шаман, на комп’ютері ти копію не лишив, дуже мудро, але треба було ще про диск нікому не бовкати. А другий як заведеться: де диск? де диск? — схилившись над столом і спершись на нього руками. Ви кажете: диску вже нема… Другий як смикнеться, як ухопить вас за горло. А ви, мені здалося, пробурмотіли дуже дивні слова: „Мати-Хижа-Птиця“… А я лежу — і ні поворухнутися, ні слова сказати… А перший ляснув колегу по спині й потяг до виходу, а потім вам: ми ще повернемось. І тут я раптом здобулася на слово: „Я вас запам’ятала“. Ледве прошепотіла — чи й почули вони? Тільки один із двох уперше глянув тоді на мене, але нічого не сказав, вийшов».
«Ти їх ніколи раніше не бачила? Не в моєму кабінеті?» — голос Святослава Пилиповича.
«Ні, здається… Ні… А чому ви — бісів шаман?»
Ліна вимкнула диктофон.
— Далі вже нічого не записано, — мовила вона.
—
Хованець низько й сердито рикнув.
Розділ XIII
САЛЬТО-МОРТАЛЕ
Коли сонце скотилося за розкуйовджений зимовим лихим вітром гребінь лісу, коли над землею одна по одній зашурхотіли безформні, тихі, небезпечні тіні, коли кроки перехожих із заклопотаних і неуважних зробилися обережними й сторожкими, на околиці містечка в одноповерховій низькій хаті з пласким верхом стиха рипнули двері.
По той бік вулиці від хати, за старою покрученою липою, зірвалося два зітхання, що розрізнити б змогло тільки надзвичайно чутливе вухо. Хованець і нявка напружено спостерігали за відхиленими дверима, з яких з’явилися дві темні постаті. Лихоманковий рум’янець на їхніх щоках світився навіть у сутінках.
Не озираючись, дві постаті посунули розбитою дорогою в напрямку містечка. Швидко оминали вони ліхтарі, обходили одиноких перехожих, рухались уздовж парканів.
— Де вони пішли? — пхнув хованець нявку плечем. Та нервово сіпнулася.
— Важко здогадатися?
— До нього?.. — захриплим басом прогарчав хованець.
— А де ж іще?
— Зроби щось! Ти ж хату їм запечатувала!
— Печаті не стало і на день, — зашипіла нявка роздратовано. — Ти ж бачив. Що я ще маю зробити? Правда, є в мене один план…
Хованець мимоволі позадкував від неї.
— Твої плани…
— Ще хвильку посперечаємось і вже їх не наздоженемо! — суворо попередила його нявка.
Перестрибуючи через калюжі, що в них, кружляючи, падали сніжинки, щоб миттєво без сліду розтанути, нявка й хованець квапливо рушили за двома нечіткими тінями, які ще маячіли в кінці вулиці.
Поодинокі ліхтарі розбризкували в калюжах світло. Дві темні постаті раптом стишили хід, а, дійшовши до рогу вулиці, зупинились і застигли, міцні й непорушні, як чорні стовбури голих зимових дерев.
Переслідувачі загальмували та притислися до паркану. Перед їхніми очима розгорталося німе дійство, бо всі звуки поглинула ніч.
Дорогою повз старенький автобус. На зупинці, на тлі жовтого кіоску, вирізнялися три постаті: жінка, чоловік і пес. Двоє чорних, порадившись між собою, відвернулися від автобусної зупинки й швидкою ступою, ледь торкаючись землі, рушили вглиб житлового кварталу, долаючи двори так швидко, що здавалося, вони перетинали їх одним кроком.
— Чому ми стоїмо? — прошепотів хованець, стискаючи нявчину руку.
— Я знаю кращу дорогу… — тихо вимовила та.
Повз нявку й хованця пролітали будинки, двори й дерева, крамниці, школи й дитячі садки. Десь поруч великим колом вулиці їхав автобус, але вони мали випередити його. З-за повороту вигулькнув старий, сто років тому пофарбований у зелений колір, вже проіржавілий вагончик. Дві чорні постаті наближалися з іншого боку.
— Стійте! — відчайдушно крикнула нявка, загородивши тим двом дорогу.
— Ти хто така? — почулася насмішкувата відповідь. — Малеча, відійди.