Останній шаман
Шрифт:
— Як же без сина? — так само непідробне здивувалася жінка у рожевому светрі. — Що це у вас буде за стаття, якщо у вбитої матері не виявиться коханого сина?
Ліна ще раз потрусила головою, їй здалося, що свідомість починає роздвоюватися: з одного боку, оці декорації — зсунуті докупи ліжка, вікно, старі непрасовані фіранки, морозні візерунки на шибах, її власний кип’ятильник у готельній склянці на підвіконні, — все це справжнє, реальне, все це таке, що можна помацати рукою. З іншого боку — ця жінка, яка ніби увірвалася з Ліниної підсвідомості, бо хіба не Ліна тільки-но розмірковувала, чи є в Мар’яни
— Можу вам допомогти, — тим часом говорила жінка в рожевому светрі, — але не безкорисливо…
— За гроші? — запитав Юрась Булочка голосом, що бринів од обурення.
— Ні, не за гроші — за послугу… — і жінка глянула на Юрася хитро й, здалося, хтиво.
Юрасева фантазія хльоснула коня й понеслась уперед. Він уявив себе на цьому ж таки ліжку, на сіруватому простирадлі, яке вчора йому видала готельна адміністраторка, а перед ним, на тлі темної стіни, повільно роздягалася, почавши з довжезного шарфа, намотаного поверх сірого пальта, чорнява красива відьма. Лукаво зблискували її очі, з-під хустки виповзали довгі тяжкі коси, зміїлись уздовж спини. Танцюючи, відьма наближалася до Юрася, простягаючи до нього руки, ось він уже відчуває подих її вуст, ось говорять вони тихо й небезпечно: «Зараз я тебе поцілую», — і складаються сластолюбним трикутником…
Юрась смикнувся на ліжку ледь не з криком. Жінка в рожевому светрі, відьма з його марева, зиркнула на нього з подивом.
— Я вам кажу, де шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич, — мовила вона, — а ви подаєте в своїй газеті оголошення такого змісту: «Молода красива жінка шукає пару на все життя».
— Ми не даємо таких оголошень у нашій газеті, — забелькотів Юрась Булочка, який уявив одразу, як відьма стає йому парою на все життя, але Ліна цикнула на нього.
— Звичайно, текст оголошення треба буде додатково узгодити з нашим редактором, але, я гадаю, ми можемо погодитися на такий варіант. Звісна річ, якщо для вас прийнятна усна домовленість…
— Звісна річ, неприйнятна, — сказала жінка, магічно витягаючи з сумки два примірники контракту в одну сторіночку. — Якщо хочете додати пункт, за яким текст оголошення має додатково узгоджуватися з вашим редактором Вальтером Тадейовичем, можемо це зробити, — і вона подмухала на обидва примірники контракту по черзі і подала їх Ліні на ознайомлення.
Ліна, вже не криючись, протерла очі руками. Контракт ніде не зникав. Тут усе було, як має бути: предмет угоди, термін і порядок виконання, права й обов’язки сторін, форс-мажор, відповідальність сторін, вирішення суперечок, особливі умови, в яких було сказано, що додатком до контракту і його невіддільною частиною є текст узгодженого оголошення, і навіть були адреси сторін, де чорним по білому стояла київська адреса редакції газети «Речовий доказ».
— А де ж текст оголошення? — кволо спитала Ліна.
— Так ми ж його ще не узгодили, — стенула плечима жінка. — Ось вам ручка, підписуйте.
Юрась смикнувся, ніби хотів завадити Ліні підписати відьомську угоду, та вона вже взяла ручку до рук і поставила підпис на обох примірниках контракту. Після неї підписала дивний контракт і жінка в рожевому светрі. Юрасик розібрав тільки першу літеру — «М».
Жінка склала свій примірник
— Так, тепер записуйте дві адреси.
— Чому дві? — поставив Юрась дурне запитання, але жінка не звернула на нього жодної уваги.
— Пишіть, — сказала вона. — Одна адреса самої Мар’яни Богданівни, друга — її сина Ореста. Він зараз у матері, але ж повинен зрештою додому повернутися?
Ліна записала обидві адреси в своєму пошарпаному блокноті.
— Тепер я вас більше не затримуватиму, — мовила відьма в рожевому светрі й почала поважну процедуру запаковування — пальто, хустка, шапка, шарф. Вдягнувши нарешті рукавиці, вона щезла за дверима, і Юрасю здалося, що вона просто крізь них пройшла. Він закліпав очима і подумав, що от він зараз прокинеться і зрозуміє, що все це йому наснилося, але ж ось цей папірець — відьомський контракт, лежить просто перед його ясними очима.
Ліна впала на ліжко поряд із Юрасем Булочкою.
— Їдемо шукати сина Мар’яни Богданівни Омелянич? — спитала вона.
Вони обоє раптом зрозуміли, що не тільки нікому не скажуть про жінку в рожевому светрі — вони й між собою про неї більше не заговорять.
— Давай розділимося, — запропонувала Ліна. — Я до матері, а ти в його хату, а то вже година пізня…
Юрасик здогадався, що Ліна покладає великі надії на хату Мар’яни Богданівни Омелянич і тому відправляє його в хату до сина, де того, звісна річ, нема і ще днів зо три не буде, але після візиту жінки в рожевому светрі сили сперечатися зі старшою колегою у Юрася Булочки не було.
Ліна тим часом натягнула зелену дублянку й зачесала волосся. Потім вона дістала люстерко й товстим шаром нафарбувала губи.
— Де це ти так виряджаєшся? — поцікавився Юрась саркастично.
— Судячи з того, як виглядала Мар’яна Богданівна Омелянич, її сину Оресту не може бути набагато більше років, ніж мені…
— А якщо вона пізно його народила, і йому набагато менше?
— Так, — ще раз поправила зачіску Ліна, — жінка взагалі вбирається для себе, для свого власного задоволення. Ясно тобі?
— Ще б пак!
Запівгодини, стоячи переддверима Мар’яни Богданівни Омелянич, Ліна дуже пошкодувала, що Юрасик Булочка не з нею: за дверима глухо гавкав пес, а псів Ліна боялася з дитинства. Навіть цуценят, яких від землі не видно, а тут очевидно такий псяра, що йому вся Ліна, з усіма її рудими косами й нафарбованими вустами — на один зуб. Широко перехрестившись, Ліна постукала.
Двері одразу ж відчинилися. На гостю знизу вгору уважно дивилися червонуваті собачі очі на чорній волохатій морді. Ліна мимоволі позадкувала.
— Хованцю, хто там? — почувся низький чоловічий голос. Пес глухо гавкнув. — Заходьте! — запросив чоловік. — Я зараз вийду, секунду.
Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку.
— Орест, — мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри.