Останній шаман
Шрифт:
— Ні, — відповіла нявка машинально.
— А ви сходіть. Нехай скарб віддасть. Нема для кого стерегти вже!
І, спершу перекинувши через підвіконня довгу іржаву косу, яка глухо гепнулася десь унизу, смерть незграбно полізла у вікно, буркочучи швидше для проформи, ніж від серця:
— Понабудовували хати! Ні зайти, ні вийти! Хоч крила собі купуй!..
Вікно на мить зблиснуло холодним білим світлом, але одразу ж згасло. Нявка й хованець, мов зачакловані, не могли відірвати очей від місця, з якого тільки-но зійшла смерть: там, на брунатному лінолеумі, проступили два випалені сліди кістлявих підошов…
* * *
У
Ледь не втопивши обличчя в вогні, коло ватри навпочіпки сиділа істота, схожа на людину надзвичайно малого зросту. І одяг її, і обличчя, й руки блищали в півтемряві печери, наче випромінювали власне світло, а не відбивали ясне багаття. Істота помалу підкидала дрова в огонь, і кожне поліно, щойно падало всередину ватри, розбризкувало навкруги іскри, які на землі не згасали одразу, а ще миготіли, підморгували, пританцьовували, і нявці й хованцю здавалося, що земля під ними теж починає світитися, ніби не чорна вона й щільна, а тонка й прозора. Істота нарешті озирнулася на гостей.
— Ви хто такі? — спитала істота невдоволено.
Хованець набундючивсь і зробив рішучий крок уперед.
— Ти — скарбник? — спитав він, не зразу зрозумівши, чи свій голос чує: хрипкий і невпевнений, наче тільки зі сну. — Ми до тебе.
— І в якій ви справі? — наставив скарбник на хованця два блискучих, як іскри його багаття, ока.
— Ти повинен віддати скарб.
— Який такий скарб?
Хованець розгубився. В розмові зі смертю ні він, ні нявка не здогадалися спитати, який саме скарб мався на увазі. Скарбник спокійно відвернувся до багаття й продовжив згодовувати йому короткі товсті поліна. Приймаючи поліно в свою пащеку, вогонь широко розводив щелепи й одразу ж зажерливо клацав жовтогарячими зубами, і коли змикалися щільно зуби, поліно хрускало навпіл — так швидко, як не буває в звичайному вогні.
— Послухай, — заговорила нявка, — ми були в лікарні. Жінка померла. Скарб належав їй. Відкрий його: він уже їй не потрібен. Нема тобі для кого його стерегти тепер!
Скарбник повільно повернув до нявки голову.
— Жінка померла? Для мене то не має значення: вона не зняла закляття зі скарбу…
— Але ж… — втрутився хованець, — вона ж раптово померла! Вона не мала нагоди зняти закляття!
— Мене не обходить! — сердито буркнув скарбник. Він підкинув іще одне поліно в багаття, і вогонь, ніби насміхаючись із нявки й хованця, висунув довгий язик і лизнув пелену нявчиної тонкої сорочки.
— Грім тебе бий! — вигукнула нявка роздратовано. Ця лайка магічним чином уплинула на скарбника: він зіщулився коло багаття, і разом із ним зіщулився вогонь:
— Грім? Де грім?..
— Злякався? — руки в боки, нахабно запитав хованець. — Одкривай скарб, а то покажу грому дорогу в твою печеру!
— Та я хіба… Та я ж тільки… — заметушився скарбник, забігав печерою, заглядаючи по
Упавши на коліна, він почав навіжено повзати земляною долівкою, мацаючи руками ямки, куди від вогню падали іскри й де, якщо добре придивитися, під землею і досі світилось. У якийсь момент скарбникові здалося, що він натрапив на те, що йому потрібно; він почав кігтями колупати землю, але іскра тільки глибше провалювалась у чорноту грунту, і скарбник ніяк не міг упевнитися, чи там він шукає, чи ні.
— А, пек йому! — лаявся він і знову повзав по землі.
Нявка зробила обережний крок до ямки, яка була ближчою до неї, і нахилилася, щоб торкнутися пальцем. Пучка її м’яко увійшла в ґрунт, що тільки-но здавався збитим і щільним. Ув отворі, що лишив палець, веселіше заграв вогник. Нявка стала дерти землю тонкими пальцями, і вогник блимав і підморгував їй. Хованець теж зацікавивсь іскрою, що якимсь чином не гасла в землі. Великою кігтистою лапою він сильно дряпнув землю, зариваючись одразу на всю глибину долоні, але вогник блиснув і на мить зник, щоби знову засвітитися десь там, у нутрі землі.
— А-а-а! Ось воно! — зарепетував зненацька скарбник, аж гості підскочили, гримнувшись головами об низьке склепіння печери, а вогник із переляку провалився під землю. Потираючи голову, нявка обернулася до скарбника, який стояв навколішках перед кулею світла, що ніби росла з-під землі.
Нявка застигла з розтуленим ротом. Куля виповзла на поверхню, пробивши луску ґрунту, й виросла у тонку запалену свічку, яка лила таке яскраве світло, що навіть багаття поряд із нею зблідло, зблякло й безсило опустило свої пелюстки на землю.
— Тут! — гордо повідомив скарбник.
— А що нам тепер робити? — здивовано запитав хованець.
— Що хочете, те й робіть, — стенув плечима скарбник. — Я вам скарб одкрив, далі — справа ваша.
Хованець розгублено глянув на нявку. Свічка почала дрібно мерехтіти, танучи. Вогонь у ватрі обережно почав підводити голову.
— Що ти стоїш стовпом? — закричала нявка, шарпаючи хованця. — Вона зараз згасне — і все! Ніж, ніж давай!
— Який ніж? Навіщо?
— Дурню! — дратувалася нявка. — Ніж давай! Який-небудь!
— Звідки я його тобі маю взяти?
Свічка між тим зітхнула важко, полум’я видовжилось у нитку, багаття хижо зблиснуло, чекаючи, що свічка от-от погасне, і перелякана нявка, висмикнувши з зеленої коси довгу шпильку, з усієї сили застромила її в землю на тому місці, де ще вгадувався теплий подих.
— Встигли! — з полегшенням зітхнула нявка. — Наш тепер скарб!
Розділ XI
ПОДОРОЖ ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ І ТРИДЕСЯТЬ РОКІВ
Прозорий день стукав у шибку холодними пальцями, вогкими від мжички. Орест сидів на материному ліжку. Не відав, що чинити. Замість ховати Святослава Пилиповича, чого так боявся він іще день тому, ховатиме власну матір. І лишиться зовсім без рідні, бо бабуся померла кілька років тому, а батька в Ореста ніколи не було. Він не питав матір, де його батько, навіть коли був маленьким хлопчиком, навіть зрозумівши, що носить материне дівоче прізвище Омелянич: якось так склалося, що Ореста ніколи не цікавило, чому він живе з одною мамою. Мами було досить.