Останній шаман

Тисовська Наталя

— Може, чаю? Липового…

— Та ні, дякую, ми вже двічі пили.

Хованець обвів очима кухню. На холодильнику стояла накрита рушником миска з черствим хлібом, на столі — полумисок із двома сиротливими пиріжками. Він заглянув у глечик з узваром, подмухав і впевнився, що узвару лишилося хіба на денці. Нарешті присунув ближче пиріжки.

— То, може, пиріжечка з’їси з сиром?

— Дякую, я вже півполумиска виїла.

— То хоч куряче стегенце на дорогу візьми, — кивнув він на холодильник, — що в лісі за життя?

—

Таж не їдять нявки курей, — відмахнулася гостя. — Піду я вже. І скрути в печі газ, бо перепалиш…

Хованець слухняно скрутив газ і заслонив піддувало, тоді мить подумав і вирішив все ж таки слабенький вогонь лишити, щоб зовсім хату не вистудити, і почав знову чаклувати на газовим пальником. Викрутивши довгу рурку з газети, він чиркнув сірником і підпалив її. Чорною косматою лапою хованець пропхав газету в піч і повернув газовий кран. Вогонь пихнув, вітер дмухнув зненацька і кинув полум’я хованцю в обличчя. Той відсахнувся і висмикнув руку з печі, але зажерливий вогонь уже лизнув його довгу шерсть, і волосинки почали весело потріскувати.

— А-а-а! — зарепетував хованець, з переляку дунув на руку й побачив, як полум’я побігло по шерсті вгору. Нявка смикнула зі столу глечик із залишками узвару й вихлюпнула на хованця. Вогонь зібгався й умер..

— Пішли вже, чудо пелехате! — штурхнула вона бідаку-товариша. Хованець ще раз з острахом озирнувся на піч, тоді зиркнув у вікно й мерзлякувато стенув плечима. Товаришка відреагувала миттєво: руки в боки, від чого біла сорочка з одного боку задерлася вище коліна, вона голосно промовила:

— І якщо не хочеш, не варто мене проводжати! Я сама прекрасно дійду. Я сьогодні більше пройшла — і не заблукала!

— Ну, чого ти! — знітився хованець. — Я тільки так, перевірити, чи нічого не забув.

Нявка пирхнула: забути вдома він міг хіба свого кудлатого хвоста, та й то — якби дверима прищепив. Хованець тим часом уже наздоганяв її коло паркану, щоб устигнути перед нею розчахнути хвіртку, але нявка, метка й прудконога, таки вспіла вискочити на вулицю раніше. Вискочила — й одразу ж заховалась у двір.

— Ти чого? — здивувався хованець.

— Дядько там стоїть. Обідраний і огидний.

Хованець і собі визирнув із хвіртки, кілька секунд вдивлявся в огорнену сутінками вулицю, а тоді повернувся до нявки.

— То недоля, — прошепотів він самими вустами.

— Чия? — так само пошепки спитала його супутниця.

— Не впевнений. Але дядько мені декого нагадує…

— Кого?

Хованець почав тривожно озиратися, тоді притиснув пальця до вуст й жестом підкликав супутницю. Та нахилилась уперед, оголюючи худенькі прозорі литки. Хованець довго вагався, кліпав червонуватими очима, зрештою шепнув нявці в самісіньке вухо:

— Здається, гостя нашого.

— Отого? — перепитала нявка, киваючи кудись собі за спину. Десь у хаті сидів чорнявий чоловік зі своїм старим і хворим гостем,

який час від часу тяжко кашляв, повільно щось оповідаючи.

— Еге ж.

— Отакої! А як його віднадити?

Хованець рішучо вийшов за хвіртку й, насвистуючи, недбало рушив у бік поганенького дядка, який тулився під парканом. Дядько був невисокий на зріст, у чомусь чорно-сірому, вицвілому, схожому на армійський бушлат, у високих гумаках, які навіть до весняного мрячного вечора не надто пасували, волосся стирчало на всі боки, а вуса звішувалися сумовитими пасмами. Дядько покашлював і пильно обдивлявся околицю, наче вишукував чи то порожні пляшки, чи то недопалки.

— Добрий вечір, — привітався хованець, проминаючи брудного дядька. Той злякано заозирався й тихо відповів:

— Кому добрий, а кому і злий.

— Ти кого тут виглядаєш? Чи не гостя нашого пізнього? — грізно насунувся на нього хованець. Дядько позадкував, вперся спиною в паркан і зрештою промовив:

— Як кому планида, возом не об’їдеш…

Вийшло у нього це так тужливо, що хованець мимохіть стримав натиск і продовжив вже наче за інерцією:

— Гаруй звідси, доки не вийшло чого!

— Таж мене, бідаче, конем не обскачеш, — повідомив поганий дядько й нарешті вигледів собі недопалка, якого одразу ж застромив до рота й почав смоктати, намагаючись розкурити. Хованець із подивом зауважив, як зовсім уже згаслий недопалок за кілька секунд курився важким сивим і смердючим димом.

— Що тобі треба від нашого гостя? — знову перейшов у наступ хованець. — Чому саме сьогодні?

— Бо я, — підняв покрученого пальця з жовтим довгим нігтем бридкий дядько, — провісник вісток зловісних.

У цей час з-за хвіртки висунулося бліде маленьке личко. Жовті очі блимнули в темряві, й примара в білій сорочці виповзла на вулицю. Обережно ступаючи, вона зробила добрячий гак і наблизилася до дядька ззаду так, що він її зовсім не зауважив. Хованець намагався не дивитися на неї, аби не видати підступний нявчин замір. Нявка ж, опинившись за спиною недолі, вчепилася прозорими пальчиками в гінкий стовбур деревця, що росло попід парканом, і з усієї сили копнула поганого дядька ззаду. Дерево зігнулося, а тоді, чинячи спротив нявчиному зусиллю, виструнчилося. Синхронно охнувши, гидкий дядько полетів в один бік, а мала шибайголова — у протилежний.

— Бодай тобі колька в бік! — сварився дядько, чухаючи місце, яким гепнувся об землю. — І гикавка на обід!

Раз у раз озираючись, бридкий дядько помалу поплівся геть. Він продовжував бурмотіти прокляття, та нявка, обтрушуючи білу сорочку від бруду, сяяла неземним світлом вдоволення.

— Як я його, га? — наскакувала вона на хованця. — Я його — раз, він — беркиць! Тільки ноги в повітрі майнули!

Хованець насмішливо рохнув, тоді потяг нявку вздовж вулиці, що губила свого покрученого хвоста десь у пітьмі: