Останній шаман
Шрифт:
Орест зачинив двері за флегматичним міліціянтом і почав квапливо збиратися. З самого ранку він душею рвався в одне-єдине місце, але спершу робота, потім Хованець, потім офіційний гість завадили йому потрапити туди. Тепер, коли на містечко посунули сутінки, він нарешті міг присвятити собі кілька годин.
Накинувши наопаш куртку, він витягнув із задньої кишені джинсів гаманець, пересвідчився, що за кілька годин на роботі ключик ніде не зник, і попрямував у сіни. Хованець уже відчинив двері й сидів за порогом, спостерігаючи за сусідською куркою, яка невідомим чином проникла на їхнє подвір’я
— Псика, — сказав Орест неголосно.
— Гав, — підтакнув йому Хованець.
Курка, мов ужалена, підскочила, забила куцими крильцями, зробила надзвичайне зусилля — й урешті-решт опинилася по той бік паркану.
Господар і його пес попрямували до автобусної зупинки.
* * *
Бруньки набубнявіли й готові були вистрілити пагонами. Чорні покручені руки старого виноградного куща обплели капличку. Крізь голе віття просвічувалися маленькі віконця, а всередині — ікони в рушниках. Від каплички на два боки тягнувся цвинтар — ліворуч стара частина, з масивними плитами, важкими хрестами, великими гробівцями, а праворуч вище — нова, де більшість могил являла собою ще земляні пагорби з простими дерев’яними хрестами в обрамленні потріпаних вітрами і снігом вінків.
З правого краю один біля одного випиналися з землі два горбки з однаковими хрестами. На першому, на перетині рубанок, прикріплена була жіноча світлина, на другому — чоловіча. Мати, батько. Чи хто навмисне так вибирав знімки, чи то сталося за іронією долі, але обличчя на портретах були обернені одне до одного.
Навпроти свіжих горбків, на низькій хисткій огорожі іншої могили, сидів чорнявий парубок. Коло його ноги влігся на вогку землю чорний великий пес і поводив сумними очима з трикутними повіками. Пес час від часу зітхав і озирався на шурхотіння й шепоти цвинтаря.
Парубок приніс дві гілки однакових квітів — червоних, лапатих, штучних — і втикнув їх просто в землю перед кожним із горбків. Свічки в скляних ліхтарях вигоріли майже до кінця, а що не вигоріло, припало порохом, тож парубок і не пробував їх запалити. Натомість він дістав із кишені маленький сірий ключик і поклав його поруч із однією зі свічок, наче приніс покійнику який важливий дарунок.
Старий чоловік на світлині, не змигнувши, дивився на ключик і мовчав. Жінка теж позирала на ключик, і в очах її застигло збентеження. Пес, якому набридла мовчазна задумлива трійця, підняв важке тіло й побрів за межі цвинтаря — туди, де вже починався ліс, щось довго там винюхував і нарешті відмітився на одному з дерев. Його господар похитав головою, але що ніхто цього не помітив, теж зробив вигляд, що нічого не бачить.
Орест нарешті підвівся з огорожі й поправив вінки. У старій частині цвинтаря майнула тінь, він краєм ока помітив згорблену постать, яка також поралася коло якоїсь могили. Орестові здалося, що незнайомець кинув на нього кілька скрадливих поглядів, і Орест декілька секунд спостерігав за чоловіком, але той, повернутий спиною, старанно вимітав короткою мітлою мармурову чорну плиту, не звертаючи уваги ні на великого пса, ні на його господаря.
Хованцеві не сподобалося недбальство господаря, і він подав голос, а тоді взяв у зуби блискучий ключик, забутий хазяїном. Ключик зник у великій пащеці, аж Орест на частку секунди злякався, чи пес часом не проковтнув його, але ні: пес виплюнув ключик просто господарю під ноги. Орест винувато всміхнувся й, підбираючи ключ, успів поплескати пса по голові. Перевальцем, упевнений у своїй вищості, Хованець наблизився до воріт, які відділяли терен [4]живих від терену мертвих, і штовхнув їх великою лобатою головою.
Горбатий незнайомець у старій частині цвинтаря відклав мітлу вбік і провів довгим поглядом чорнявого чоловіка і великого чорного собаку.
* * *
Давно не палена хата дихнула в обличчя вогкістю й нежилим — неживим — запахом. По кутках півколами влягався пил, на підвіконні заснуло вічним сном кілька ранніх мух, а в кухні з крану крапала вода, лишаючи жовту доріжку на мийці. Орест скрутив руркою довгу газету, запалив газ у брунатній кахляній грубці, сів на низький ослінчик, замилувавшись на вогонь, і нарешті відчув полегшення. Хата наповнювалася теплом і життям.
Орест зважив на долоні сірий блискучий ключик. Майже невагомий кусник металу був теплим на дотик і наче оповитим чудним магнітним полем. Але ж легенький який! Ключик мав двосічну довгасту борідку — таких Орестові ще не доводилося бачити. З одного боку хтось голкою видряпав літеру, схожу чи то на «м», чи то на «н», але з часом вона затерлась і тепер не надавалася до прочитання. Орест крутив ключик і так, і сяк, навіть став під лампу, щоб краще роздивитися, але не зміг вирішити, чи літера з латинки, чи з кирилиці. Ліва паличка — задовга, решта — якесь незрозуміле… може, просто рука зісковзнула, коли робила рисунок?
Півхати, що колись належали Орестовому батьку Святославу Пилиповичу, являли собою дивної форми помешкання: зразу з порогу гість потряпляв на кухню, з неї — у вузький коридор із двома поворотами, який закінчувався дверима до єдиної кімнати. З кухні ж був вхід у ванну, яка сиротою ліпилася до великої хати й опалювалася взимку старезним калорифером.
Орест оббіг очима кухню, погрюкав дверима шафок, шукаючи якоїсь скриньки, що під неї пасував би хитрий ключик, і зайшов у спочивальню. За ним потрюхав Хованець.
Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом — малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав.
Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські — чи зеківські — сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них — такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів.