Останній шаман

Тисовська Наталя

Рудокоса ж журналістка, яка ні сном ні духом не відала про його терзання, була весела й балакуча. Привісивши собі на лікоть сумку, вона хиталась у проході вагона, розмахуючи руками, а що була на зріст невеличка й до поруччя над головою не діставала, щораз хапала Юрасика за руку, коли поїзд починав перед станцією різко стишувати хід. Від доторку її чіпких маленьких долоньок Юрасю робилося зовсім зле.

Тринадцять хвилин від Майдану до Оболоні минули напрочуд швидко, тож Юрасик так і не встиг виробити план. Відставши на півкроку, він тягнувся за Ліною три зупинки до її дому, відмовивши її дочекатися маршрутки, яка, звісна річ, обігнала їх ще між першою зупинкою і другою.

Слідком за тою їх обігнали ще дві, тож на підході до будинку Ліна парувала, як праска. Юрась Булочка тяжко зітхав і надимав щоки, але нічого не міг вигадати, щоб не розлучатися з Ліною ще хоча б годинку. Під під’їздом журналістка рішучо зупинилась і простягнула колезі руку.

— Ну, бувай, Юрасику. Піду працювати.

— Ага… цей… — і тут (о божественна мить!) на нього з неба спустилося натхнення, — а давай я до тебе піднімуся на півгодини, і ми запишемо приблизний текст оголошення про конкурс. А я потім вдома ще над ним подумаю… Ну, щоб до п’ятничного числа встигнути…

Вигляд у Юрасика був такий жалюгідний, що саме в цей момент Ліна нарешті запідозрила підступний задум, тільки була вона настільки приголомшена несподіваним здогадом, що без слова дозволила колезі запхатися в тісний ліфт разом із нею й піднестися на сьомий поверх. Перші двері — розхлябані й без замка — вона нервово смикнула на себе, ледь не зірвавши з завісів, і Юрась опинився в маленькому тамбурі на дві квартири. З-за дверей ліворуч почувся несамовитий гавкіт, ніби там одночасно завелися щонайменше троє псів. «Сусідський пудель Борько», — пояснила Ліна мимохідь. Вона тим часом відмикала важку залізну бронь квартири прямо, дослухаючись до того, що робиться всередині помешкання. Через Борька нічогісінько не можна було вчути. Останній бастіон упав, і Ліна увійшла до квартири.

— Нявко, де ти є? — суворо спитала вона. — Чого мене не стрічаєш?

Відповіді не було. Журналістка здивовано пройшла вперед і зупинилась навпроти дверей до своєї кімнати, де на балконі зазвичай грілася на сонці Нявка — приблудна кицька, яка сама колись попросилася їй до рук під час вікопомного відрядження. Мимоволі Ліні пригадалось і саме відрядження, і присипане мокрим снігом районне містечко Рябокінь, і молодий чорнобривий мужчина, якого всюди супроводжував ще чорніший величезний пес, і обличчя її стало замріяним-замріяним. Юрасик занервував і потягся за Ліною на балкон.

— Ти кота шукаєш?

— Угу, — кивнула Ліна й побігла перевіряти інші кімнати.

Нявки ніде не було. Юрась Булочка, який так і лишився стояти на балконі, несвідомо зробив крок до бильця й обережно визирнув надвір. Піднесений над землею на сім поверхів, він заледве розрізняв короткозорими очима, що робилося внизу. Розтягнувши повіки пальцями так, що на обличчі раптом різко проступили високі монгольські вилиці, а очі набули хижого чорного блиску, він обдивився асфальт під балконом і з полегшенням упевнився, що ні темної, ні — крий Боже! — кривавої плями внизу не було. Юрасик видихнув затамоване повітря й полетів наздоганяти старшу товаришку.

— Нявко! Нявко! Нявко! — бігала Ліна по квартирі. — Знайду — вб’ю заразу!

Але ні в кухні коло холодильника, ні в кімнаті під батареєю, де стояли майже повні миски з їжею, ні у ванній кімнаті, де кошеня любило попити водички просто з-під крану, Нявки не було. Ліна не могла згадати, чи бачила свою приблуду зранку, до роботи: їй ніби і здавалося, що та виніжувалася на балконі, але чи насправді так і було?..

— Нявко, де ти заховалася, безсовісна?

Зненацька Ліні в потилицю вдарила гаряча хвиля: а як вона вискочила на сходи, коли журналістка зранку виходила на

роботу? Таке вже бувало: Нявка поступово розширювала свої географічні знання, вона вже вилазила на восьмий поверх і зрідка опинялася навіть на дев’ятому, а от донизу чомусь іще жодного разу не намагалася спуститись… Ліна вискочила на сходи й побігла нагору, зазираючи в усі закапелки.

Юрасик рвонув у протилежний бік — на долину. Зупиняючись між поверхами, він тоненьким і, як йому здавалося, ніжним голосом кликав:

— Нявко! Виходь! Нявко! Покажися!

Жодного кота не трапилося Юрасеві дорогою до самого першого поверху, і навіть надворі, зупинивши хулігана-першокласника, він отримав на своє питання зневажливе знизування плечима:

— Ото ще я на котів звертатиму увагу!

Юрасик повернувся до під’їзду і тут запримітив Ліну, яка сиділа навпочіпки коло замкнених дверей до підвалу. З підвалу смерділо мишами, й піднімалися гарячі хвилі від парового опалення. Але щілини між штабами заґратованого трикутного віконця були надійно затулені фанерою. Нявка жодним чином не мала права потрапити досередини.

— Невже вона загубилася? — Ліна подивилася на Юрася Булочку жалібними очима. — А як із нею щось сталося?

Розділ IV

НЕДОЛЯ

У печі шкварчав вогонь — газовий, синій і сильний. Він розганяв вечірню прохолоду, яка наповзала в хату крізь найтонші шпари й щілини. Проти печі лупало великим оком вікно, а крізь нього було видно довгу вулицю, хвіст якої роздвоювався, а потім і зовсім губився десь там, де починався ліс.

Хованець сидів під вікном за столом і спостерігав за поодинокими пішоходами. Нявка крутилася коло дзеркала праворуч од столу, заглядала в нього, приставивши очі до самого скла, але дзеркало несхитно показувало порожню кімнату.

Нявка першою почула торохтіння коліс, й от уже за хвилю перед очі викотився білий віз. Юнь, впряжений у віз, був теж білим, і чоловік білий його поганяв, а за возом біленький собачка біг. Проминувши хату, віз повернув і закотився за ріг паркану, гуркіт коліс почав віддалятися, а нявка й хованець раптом побачили, що мить тому ясний день почав квапливо сіріти і світло рухалося на захід, наче боялося відстати від білого возу. Сонце в останній раз блимнуло червоним світлом і впало за обрій. Нявка прочинила кватирку, вистромила надвір ніс і понюхала.

— Ніччю пахне, — сказала вона, і хованець на згоду кивнув. Нявка ще більше випхалася з вікна й заговорила до неба:

Вийди, вийди, місяченьку,

День провести, ніч стрічати,

Вийди, вийди, місяченьку,

Я тобі відчиню хату,

Ходи, ходи, місяченьку,

Та й до мене ночувати,

Погуляєм, місяченьку,

Доки встане сонце злате.

Місяць і справді виліз на небо і завис рівно над хатою, зазираючи у вікно. Мала бешкетниця захихотіла, а місяць підморгнув їй і спустився трошки нижче.

— Поцілує, ой поцілує, — настрашив нявку хованець, і та миттєво заховала гострий писок у кімнаті, але не встигла вона грюкнути кватиркою, як зі сходу знову почулося торохтіння коліс і показався чорний віз. Чорний кінь помалу дибав дорогою, за віжки тримався чорний чоловік, а чорний собачка біг позаду.

— Ось і ніч, — мовила нявка, — час мені йти…