Останній шаман
Шрифт:
Ключ виявився завеликим. Юрась Булочка тріумфував.
— Я розчарована, — зітхнула Ліна.
— Так, розчарування має місце, — підтвердив Орест. — Маємо дві загадки замість одної: ключ без замка і замок без ключа…
— Одну загадку легко розкрити, — простягнув руку до карпатської скриньки Юрасик і, перш ніж Ліна та Орест оговталися, застромив гостре жальце ручки всередину висячого замка. «Клац», — почулося звідти. Дужка замка відвалилася. Скринька була відчинена. Обережно Юрась відкинув вічко. Три голови схилилися над загадкою.
Старі конверти за розміром точно пасували до скриньки.
— Я не читатиму їх, — сказав Орест рішучо.
— І не варто, — підтвердила Ліна, відбираючи карпатську скриньку в Юрасика й заклацуючи замок. Вона обережно поклала знахідку на місце й закрила коробку. — Як ми це все завантажимо в твою машину? — повернулася вона до молодшого колеги.
— Отак і завантажимо, — стенув плечима той, непомітно ховаючи в кишеню маленький плаский ключик із двосічною борідкою…
…На дні багажника Юрась Булочка простелив газетку. Стоси книжок стали щільно один до одного — і все ж не вмістилися. Ні лівій половині заднього сидіння виросла гора, яка загрозливо похилилася, тільки-но Орест спробував сісти поруч.
— Тримай, тримай, бо впаде! — репетувала Ліна. Юрасик не знав, що тримати: чи кинути коробку, яку мав у руках, і ловити книжки, чи тримати Ореста, щоб не пхався до машини. Боком підперши пачки книжок, що роз’їжджалися, Орест нарешті примудрився всістися на задньому сидінні. Юрась закинув коробку йому на коліна.
— Ну, можна їхати, — промовив він і хвацько заскочив на своє місце, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стиснений із двох боків книжками й величезною коробкою, Орест мав жалюгідний вигляд, і Юрасик виповнився приємного відчуття переваги над ним…
— Ти машини не тарань! — вчув він раптом Лінин ядучий голос і помітив, що вивертає на дорогу, не мигнувши сигналом повороту і геть чисто забувши про авта, які проносилися повз лікарню. Чоло його вкрилося дрібними крапельками поту.
— Послухайте, — заговорив Орест зі свого сховку на задньому сидінні, — я тут що подумав… Цей ключик може нічого й не відмикати. Ну, розумієте, всі ж речі Святослава Пилиповича вже перевірені по сто разів ким завгодно. І я свою свою руку доклав, атож. Не було там нічого, що можна було б відімкнути. А тут оцей напис… Глупство, звісно, та все ж: а як раптом уся справа саме в тій видряпаній літері?
Ліна навіщось обдивилася нігті на правій руці, дмухнула на них, тоді потерла ними об цупку тканину джинсів, наглянсувавши до блиску, і нарешті задумливо вимовила:
— Якщо це літера…
Юрась Булочка знову завважив, як приємний холодок огортає серце. Буква, буква, така знайома буква!.. Він обов’язково згадає! Ось зосередиться — і згадає. І саме він розкриє таємницю, а зовсім не Орест, на якого Ліна дивиться дивними розширеними очима…
У Юрасиковій свідомості зринула прямокутна карточка, синя з одного боку, пописана дрібними чорними літерами з іншого боку. На синьому тлі «сорочки» вгадувався розмитий малюнок якоїсь мікросхеми. Візитка, здогадався Юрась. Він не міг пригадати, що написано на візитці, але раптом побачив цілий стос таких точно, який лежав згори на книжках у якійсь заскленій шафі. Різнобарвні корінці книжок здавалися напрочуд
Розділ IX
ВОРОЖКА
Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший дочекався сутінків і нарешті залишив контору. Цілеспрямовано він рушив до автобусної зупинки, кидаючи короткі погляди в кінець вулиці, наче б умів за допомогою гіпнозу прикликати автобус. Що найдивніше, автобус і дійсно відгукнувся на закличні погляди й майже відразу засвітив фарами удалині. Валерій Нечипоренко вдоволено гмикнув. Іншого він і не чекав. Якщо вже заради сьогоднішнього надзвичайного завдання він знехтував побаченням із однією вельми цікавою особою жіночої статі, автобус просто не мав морального права стати йому на перешкоді. Пропустивши пасажирів, що злізали, Валерій Нечипоренко через дві сходинки заскочив досередини.
Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід.
Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі.
Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою — веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош — найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже — все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські «Карпати» переможуть донецького «Шахтаря» — і точно, назавтра «Карпати» побивають «Шахтаря» з розгромним рахунком десять-два.
Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці.
— Слава Ісусу Христу, — привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.
— Ви до отця Валентина? — спитала сестра священика.
— Ні… е-е-е… я до вас, — зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.