Останній шаман
Шрифт:
Нявка зробила обережний рух і сповзла з дідових колін. Той крутив головою, але луна вже підхопила оте пискляве «ох» і понесла болотом далі, далі, і тепер здавалося, що те «ох» лунає з усіх кутків, з-під кожного куща, з-за кожного горбка. Капуш запаморочено вертів головою. Нявка тихо рушила до лісу. Хованець теж почав відступати. Крок. Іще крок. Гілка тріснула під ногами. Капуш хитнувся й от уже мав обернутися… Одночасно підстрибнувши й розвернувшись до лісу, нявка й хованець вдалися до ганебної втечі.
* * *
— Хух!
Хованець гадав, що вже
— І чого, питається, я за тобою бігаю? — заговорила вона.
Хованець опустив очі. Непомітним рухом він помацав зелену нитку-волосину, якою нявка одного разу рятувала-зашивала його драну шерсть. Але нявка помітила його рух.
— Радієш, що я себе до тебе пришила? — зашипіла вона. — Не радій! Ото зараз видеру волосину свою від тебе, тоді подивимось, якої заспіваєш! Усі кучері по лісах-болотах розгубиш!
Хованець затулив латку чорною долонею. Вітер війнув і пригнав важкі звуки: дзижчання пили, тяжке «гах» дощок, що падають на землю, скрегіт металу і роздратовані крики.
— Тартак уже близько. Ти йдеш?
Нявка з незалежним видом знизала плечима й посунула на звук. А звук наростав. Спершу далеке дзижчання набрало голосу, розкотилося лісом, рвучися понад верхівки дерев. Лункі удари дерева об землю робилися дедалі важчими, земля щулилась і болісно видихала.
Що ближче підходили мандрівці до тартаку, то неспокійніше їм ставало: до звичних механічних звуків долучався звук дивний і потойбічний: монотонний, неживий, тяжкий для вуха. Нявка стишила ходу й наче ненавмисно спіткнулася, аж хованець налетів на неї, збиваючи з ніг. Підхоплюючи товаришку на льоту, він відчув, що під білою сорочкою нявка тремтить, як у пропасниці. Хованець покрутив головою і міцно взяв її за руку.
Звук наближався. Ось уже можна розрізнити слова.
Руки, вправні до роботи,
Розгулялися до поту:
Сотень пилок ярий дзвін —
Як руки одної чин.
Древо падає і плаче,
Пилка свище, дошка кряче,
Розлітається на дві,
Голос губиться живий.
До роботи руки вперті:
Підростає голос мертвий!
Нявка йшла з широко розплющеними очима. Такого вона ще не бачила: тисячі малих, кудлатих, з хвостами й цапиними ріжками, у червоних жупанчиках тягнули, крутили, стукали, пиляли. Те, що тільки-но було деревом, раптом розпадалося на дошки, які самі собою вкладались у стоси й за мить зникали геть з очей. Нявка замружила очі, тоді зробила малу щілину й глянула. Їй здалося, що дерева лягають під пилу самі, і що пила крутиться сама, а курява стружки злітає в повітря, забиваючи дихання. І лише нав’язливий звук одностайної пісні вернув її до дійсності: не самі вертілися механізми — коло них миготіли волохаті руки.
Раптом хованець шарпнув її; вона заточилась і була би впала, якби товариш не встиг
— Диви, — сказав хованець глухо. Нявка визирнула зі сховку.
Перед блискучим колесом пилки виросла темна постать. Великий горб випинав зі спини, руки звисали ледь не до колін, а ноги були якісь закороткі. Нявка розрізнила наглухо зашпилену коротку куртку й вузькі панталони, а на голові — круглий капелюх із широкими крисами. З-під капелюха стирчав великий ніс і цапина борідка. Але ні цапина борідка, ні незграбна постава істоти не могли применшити того підсвідомого страху, який піднявся нявці з нутра, лишень вона вчула глухий голос.
Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос.
— Це він, — шепнула нявка.
— Він, — підтвердив хованець.
— Щезник, — вихопилось у нявки.
— Не промовляй уголос! — цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих.
Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди.
Розділ VIII
КАРПАТСЬКА СКРИНЬКА
«Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще — солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води — неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору…»
Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс «Українські химери» має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз — все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину — сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків…
Ліна рішучо постукала в двері готельного номера.
— Ти тут? — спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі.
— Смітиш? Покоївці роботи додаєш? — Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: — «…червоними плямами свіжої крові…» Детектив пишеш?