Останній шаман
Шрифт:
Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: «Гаплик», — і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.
І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити
На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить.
Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає… Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.
Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.
— Тихше, тихше, — заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. — За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли…
Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.
— Оно вже й ріка поруч, — лагідно муркотів хованець, — ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться — то в місті світло по хатах почали запалювати… Ну то як — рушаємо?
Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.
Мандрівці вишукували стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, підводячи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Дивне занепокоєння раптом прокралося в серце й захолодило його.
Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів — і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки
Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що не впізнає місце. Чує носом пах ріки, он же вона — зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка майже висіла в нього на руці. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки вони не йшли. Ріденький ліс не рідшав і не густішав — взагалі не мінявся, наче не рухалися вони, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка без сил повалилася на землю.
— Кхе-кхе, — прокашлявся хованець, щоб надати голосу рішучості, — виходить зі всього, що нас блуд учепився…
У відповідь на його слова з ріки принесло рипучі звуки, схожі на ячання невідомого птаха. Нявка сіла. Губи її самі собою почали повторювати за тим чи то птахом, чи то звіром знайомі слова:
Як почну тобов блудити,
Круг скирти тебе водити,
Світлу в мороці не вір —
Не пущу тебе у двір:
Будеш лазити круг хати,
Всеньку ніч дверей шукати,
У болото заведу,
У багнюці потоплю!
Аж тепер, коли зупинився, хованець побачив недалеко від себе поламане вітром дерево, а під ним — прозорого велетня з лупатими очима. Очі велетня блимали вогнями й мерехтіли, і ввижалося, що їх у нього не двоє, а не менш як п’ять пар. Велетень м’яко притупував у такт співу і, глузуючи, плескав від задоволення у здоровенні долоні, крізь які просвічувалися дерева в нього за спиною.
— Блуд, ти чого нас учепився? Ось я тобі зараз!..
Велетень голосно загиготів, метляючи головою з боку в бік і примружуючи очі. Від того вогники то згасали, то знову спалахували. Хованець посунув на прозорого велетня, грізно вишкіряючи зуби. Велетень відплигнув на крок, а що крок у нього був відповідний до його зросту, то зразу опинився на недосяжній для хованця відстані.
— У, погань! — висварився хованець. — Упіймаю — підіб’ю тобі оба ока, щоб не блудив більше нікого!
Він обернувся до нявки розгублено, не знаючи, як учинити.
— Відвернися, — наказала йому зненацька нявка. Він слухняно повернувся. Нявка одним рухом скинула сорочку, перевернула її на лівий бік і знову вдягнула. — Можеш повертатися, — дозволила вона. Хованець повільно повернувся. І тут він побачив, що впізнає місце, яке за мить до того видавалося цілком чужим. Власне, він знає околицю, як свою кишеню!
— Як ти це зробила?!
Нявка згірдливо повела плечем і закотила жовті очі. Хованець радісно роздивлявся навкруги й уже навіть не сердився на прозорого велетня, який полохливо позирав на нього здалеку.