Останній шаман

Тисовська Наталя

— А люди з тартаку, — Орест раптом примружився, — схоже, шукають мій ключик… До речі, де він?

Юрась Булочка скромно потупився й нічого не відповів.

— Потім пошукаю, — махнув Орест рукою. — На тартак є коротка дорога з міста, якщо її ще не загородили.

— О Боже! — Ліна пробіглася по кухні. — Вони змовилися!

* * *

Про пригоду, яка спіткала трійцю і їхню стражденну «копійку» на виїзді, ми вже мали нагоду дізнатися з іншого джерела, тож це опустимо.

Натомість перенесемось одразу на старий занедбаний тартак, куди Юрась Булочка, у пориві натхнення, везе своїх друзів. Грунтівка петляє й петляє, і Юрасикові уже здається, що Орест загубив дорогу, та ось за деревами виростає темна стіна, і «копійка» різко гальмує, недоїхавши до паркану один поворот.

Юрась заглушив мотор і нашорошено прислухався. Ліс гудів загадковими весняними звуками. Несміливо журналіст вистромив голову з-за паркану, побачив занедбаний двір, по якому розкотилися колоди, і не міг пригадати, чи так само вони лежали вчора. Він уже хотів було подати Ліні руку, коли вона високо підстрибнула, вчепилась у гілку й перемахнула через паркан, аж він рота роззявив.

Обережно ступаючи, трійця наблизилась до вікна. У старій конторі нікого не було. Ліна, так само обачно, щоб звуком не сполохати ліс, перейшла до дверей і потягла їх на себе. Опинившись усередині, вона носом почула пустку й голосно пчихнула від дивного запаху.

Якби Ліна мала змогу побачити те, що бачив зі своєї схованки Марадона! Ет, що тут казати! Орест, який ішов слідом за нею, перетнув першу кімнату й опинивсь у другій, де стояло крісло з високою спинкою, вкрите товстим шаром пилу. Бачив, бачив друзяка-журналіст крісло з високою спинкою, подумала Ліна, а все решта уява домалювала!.. Ну, то й слава Богу…

Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого — такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце.

— Цвинтарем пахне, — кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість — низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому.

Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися.

— І не поцупив ніхто, — вказала Ліна на дошки.

— І на дрова не розібрали, — обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик.

— Газом усі палять, — мовив Орест, — кому ті дрова зараз треба… Та й тартак — неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться…

— Чому?

— Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть — нечиста сила оселилася…

— Нечиста сила? — пожвавилась Ліна.

З колиски вона обожнювала перекази про всяку нечисть і, що гріха таїти, сама про неї пописувала оповіданнячка. «Улюблений жанр — інтелектуальні жахи», — говорила вона Юрасю, даруючи збірку оповідань, а він не міг второпати, що в жахах може бути інтелектуального: жахи — вони жахи і є, коли моторошно й страшно, думка застигає й не крутиться…

— Прикрили тартак, коли працівники порозбігалися. Й у лікарні зразу народу поменшало, бо тут направду нещасних випадків було — чи не щотижня.

Якби Орест, Ліна або Юрасик у цей момент озирнулися й побачили крізь розбиту шибку дві рум’яні пики за вікном, їм, певно, значно легше було би повірити, що на старому тартаку колись оселилася нечисть і вижила людей звідти. Але їх поглинула романтика страшної казки, яку переказують діти проти ночі коло багаття: у чорному-чорному лісі стоїть чорна-чорна хата, у чорній-чорній хаті на чорному-чорному горищі сидить чорний-чорний…

— Хованець! — вигукнув Орест. — Хованець би одразу рознюхав, чим тут так дивно пахне…

Ліна перейшлася просторою кімнатою й у присмерку, який дедалі більше загущувався, побачила, що в протилежному куті за старезною завісою ховаються низькі двері. Замок невідомо як зберігся і навіть був замкнений. Ліна посмикала ручку, тоді вдарила в міцні соснові дошки плечем. Двері й не поворухнулися. Орест зважив у долоні замок, приліплений на іржавих завісах, та уважно роздивився шпару. Витягуючи губи рурочкою, він роззирнувся по кімнаті у пошуках якогось приладдя й, не знайшовши нічого, крикнув Юрасю Булочці через плече:

— У тебе в машині викрутка є?

— Угу, — промимрив Юрасик, який саме простукував дошки підлоги.

Колись, ще в пору навчання в університеті, був у нього друг, який мріяв відкопати скарб. Друг тягав Юрася старими будинками на Подолі — здебільшого ввечері, коли будівельники вже скінчили роботу, а бомжі ще не влаштувалися на ночівлю. Для простукування стін друг використовував першу-ліпшу каменюку, жодного разу не подбавши про те, щоб запастися знаряддями праці заздалегідь. Чи варто говорити, що Юрасик із другом так і не натрапили на коштовний скарб?.. Але щемкі спогади лишилися, і тепер Юрасик зосереджено простукував підлогу залізякою невідомого призначення, яку з тої-таки підлоги й підхопив п’ять хвилин тому.

— То неси свою викрутку! — наказав Орест.

Юрась Булочка зосереджено настукував і кректав.

— Навіщо тобі?

— Дуже треба, — сказав Орест і раптом помітив, що журналіст тримає у руці підозрілу залізяку. — А це ти де взяв?

— Та тут валялася… — не второпав Юрасик.

— Дай-но сюди.

Орест затис у руці уламок іржавого ломаки, застромив його в дужку замка й підважив. Ні, завіси були склепані на совість. Він вискочив надвір і майже зразу натрапив на те, що йому було потрібно: під вхідними дверима над землею нависав старий цементний поріг, який від часу й дощів тріснув і розкришився на кілька уламків. Орест підхопив чи не найбільший уламок і за мить був уже всередині.