Останній шаман

Тисовська Наталя

Хованець тихенько наблизився. «Хр-хр», — почулося дивне харчання, ніби в печері хтось задихався. Серце стріпнуло під волохатими чорними грудьми; хованець вагався. Переважила цікавість, і він зазирнув досередини жадібним червоним оком. Уся печера була завалена якимись товстими кільцями, схожими на автомобільні камери, і ті камери вовтузились, ворушились і харчали.

— Ти хто? — раптом прохрипіло щось зсередини автомобільних камер.

— Хованець, — зреагував інстинктивно.

—

Поможи, — хрокнуло щось.

Хованець побачив, що з-поміж автомобільних камер на нього насунулась величезна пащека, впоперек якої застрягла рука. Умліваючи, він заплющив очі й навпомацки вхопив руку і смикнув. Рука на диво легко вилетіла.

— Хух, — полегшено віддихнуло щось. — А то я, бачиш, мерцем вдавився. Казали мені: не розорюй могили, нічого доброго з того не вийде, краще де молодичку на дорозі перепини, а я як побачу гарну молодичку, то все чогось її пожалію…

— Ти — полоз? — шепнув хованець, розплющуючи одне око.

— Ага, він самий, — кивнуло щось, і автомобільні камери захитались, а спіднизу виліз кінець хвоста, що його чорний кудлатий гість у півпритомному стані потиснув замість долоні.

— Ну, як мені тебе нагородити? — поцікавився полоз і почухав кінчиком хвоста спершу одне кільце, потім друге, тоді третє, а далі хованець утратив кільцям лік. — Золота тобі, срібла, якесь бажання виповнити?

Й одразу затягнув на манер сучасної пісні:

Сповниться бажання,

Щойно сонце зійде,

Щойно роса впаде,

Геть розчарування…

Сповниться бажання —

Нагорода красна

За твої тривоги,

За твоє чекання…

Хованець прокашлявся.

— Ліпше поможи мені, будь ласка.

— А золото, срібло? — здивувався полоз.

— Іншим разом.

— Ну-ну, — мугикнув полоз.

Він вистромив голову з печери і почав розвивати незліченні автомобільні камери. Уже і ярок лишився позаду, і добрячий шмат дороги до вовчої ями, а полоз розкручував і розкручував кільця, й голова звивалася попереду, наче не вона тими кільцями керувала, а жили вони окремішним життям.

Полоз проїхався ще кілька кроків і завис над вовчою ямою.

— Оце тут воно? — обернувся він до провідника.

— Еге ж, — відповіли знизу тонким жіночим голосом. — Оце тут вони.

Полоз зазирнув досередини маленькими короткозорими очима й нарешті роздивився жовтооке дівчатко

в білій сорочці. В серце його заповз тремкий жаль, який завжди огортав його при зустрічі з особою жіночої статі. Нявка ніби прочитала його думки:

— Ти надто не витріщайся, я не людина, — вона гигикнула. — Та й не сама я тут…

І полоз побачив, що поруч із жовтооким дівчам щирить зуби, з переляку підібгавши хвоста, сірий вовк. «Тьху на вас», — подумки сплюнув полоз, повернувся і поповз геть.

— Т-ти к-куди? — хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. — Вернись!

— Ой, та ніде я не втікаю! — відмахнувся полоз. — Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму?

Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі.

— Ну, чіпляйтеся! — гукнув десь здалеку полоз, аж луна пішла у верхівках дерев, і опустив хвіст у вовчу яму. Нявка довго не роздумувала: всілася верхи й п’ятами вперіщила боки полозові.

— Тягни мене! — зарепетувала вона до неба.

Як синій повільний фунікулер, що ним нявці одного разу довелося прокататися на київських пагорбах, хвіст поповз догори: чух-чух-чух, зупинився, здав трошки назад і перед тим, як остаточно застигнути, здригнувся конвульсивне. У цю мить з хвоста відчепилося щось біле, зробило потрійне сальто в повітрі й рівнесенько пірнуло в ожиновий кущ.

— Ох! — дихнуло з ожинового куща.

Хованець потягнув нявку за сорочку й поставив на рівні ноги.

— Полоз твій — нечемний, — тихо висварила його товаришка. — Я ж таке ніжне створіння… Де ти його такого тільки надибав?

Тим часом полоз, який не почув ні «дякую», ні «все гаразд» у відповідь на визволення першого полоненого, вистромив із кущів голову. Велика голова, вкрита твердою лускою, світила жовтими короткозорими очима. Автомобільні камери грали круглими боками — гнучкі та кручені, непосидючі.

— Ой, вовчика, вовчика ще забули! — відіпхнула нявка назад у кущі пласку голову з розширеними ніздрями, й полоз зник з очей, а натомість у яму поповз товстий лискучий хвіст.

— А він як буде — зубами чіплятися? — хованець звів розгублені брови.

— А хай би й зубами, — махнула нявка тонкою ручкою і закомандувала: — Вовчику, раз, два-с, три-с — хвостика вчепись!

Вовк у відповідь вищирив зуби й позадкував. Хвіст підліз до нього ближче, припрошуючи й заохочуючи. Вовк загарчав і знову позадкував, уперся в стіну ями й дрібно затремтів.