Останній шаман

Тисовська Наталя

У довгому коридорі кроки лунко відбивались од стін і хвилями відкочувалися на два боки. У хірургічному відділенні запала тиха година, і хворі лежали по свої палатах; ніхто не совався довгим коридором і не рипів незмащеними дверима, тиша стояла глибока, аж моторошна, і тільки десь у самому кінці кишки коридору раз по раз видзвонював дівочий сміх, приглушений замкненими дверима, — на сходах курили медсестри, і звідти тягнуло ледь чутним тютюновим духом.

Білі двері до маніпуляційної відчинилися безшумно, ще рука медсестри не встигла їх торкнутися. Озирнувшись і грайливо повівши оком, медсестра зникла в кімнаті. Юрась пополотнів. Йому привиділася раптом містична картина: щойно він переступив поріг маніпуляційної,

двері за ним із хряскотом замкнулись, а світло згасло, наче за вікном не білий день, а глупа ніч. На столі заблимала свічка, коло неї — розгорнена книжка. Груба стара книжка в сап’яновій палітурці; сторінки пожовкли й випадають, і через те на кутиках закручуються. Книжка пахне півзотлілим папером, вогкістю, старістю. Над книжкою схилилося смагляве лице, короноване чорними косами. Вуста ворушаться без звуку, і можна було б подумати, що читають вони слова молитви зі старого Євангелія, тільки раптом у відповідь на невідомі слова по кутках кімнати самі собою починають спалахувати червоні вогні. Юрасик приглядається до них і з жахом усвідомлює, що то очі, потворні очі, які зиркають на нього злісно й підозріло. Чується лопотіння крил, і Юрась Булочка хоче відступити до дверей, зникнути з цієї жахливої кімнати, але ноги приросли до землі й не рушать. І тоді чорнокнижниця відриває голову від читання й говорить хрипко: «Ну, чого стоїш? Кажанів налякався? Ходи ближче до мене. Що нам книжечка про тебе розповість?..»

Юрасик несвідомо відступив на крок, підвернув ногу, скрикнув болісно — й прийшов до тями. Видіння було настільки яскравим, що він, застромлюючи гострого носа в маніпуляційну, на якусь частку секунди приплющив очі, не готовий зустрітися очима з чорнокнижницею в рожевому светрі…

— Ну, чого стоїш? — спитала медсестра весело. — Шприців налякався? Ходи ближче до мене. Що нам тут за ампули лікар залишив?..

Вона наблизилася до скляної шафи, повернула ключ у замку й відчинила дверцята. На поличках стояли картонні коробки з ампулами, якісь скляночки-баночки, шприци й крапельниці в поліетиленових упаковках, а на нижній полиці лежала чорна конторська книжка — пожовклий папір, сторінки вилітають, кутики їхні потріпані й загнуті, — куди малося записувати, які ліки хто бере. Прочитавши щось у Ліниній медичній карті, медсестра в рожевому светрі витягла шприц із такою голкою, що могла пробити шкіру й ведмедю, обламала невідому ампулу і впорснула прозору рідину в опецькувату пляшечку з товстого скла. Лишивши грубу голку в гумовому корку пляшечки, вона встромила туди ж голку з крапельниці й підвісила пляшку на штахет, який Юрась і досі судомно стискав мокрою й холодною рукою.

— Ну, можеш відносити, — ніжно промовила медсестра й підштовхнула журналіста до виходу з маніпуляційної. — А я за мить прийду і зроблю твоїй красуні укольчик…

Але Юрасик, мов зачаклований, не міг зсунутися з місця. Витягнувши шию, він заглядав у скляну шафу, де на верхній полиці стояла кругла металева коробка з навісним замочком. Коробка собі й коробка, та вона магнітом притягувала погляд, і не було сили їй опиратися.

— Що це? — спитав Юрась Булочка у медсестри.

— Що саме?

— Жерстянка… ота сіра коробка металічна…

— А, коробка! То шприци переварювати. Ми вже зараз не перварюємо, одноразові отримуємо, а коробка лишилася.

— А замок навіщо? — допитувався журналіст із гарячковим блиском в очах.

— Замок? — здивувавалася медсестра в рожевому светрі. Вона наблизила обличчя до скляної шафи й довго роздивлялася коробку. — І справді, замок… А, згадала! То Святослав Пилипович Шапка, наш колишній головний лікар, давно ще приніс. То його була коробка. Я й забула!

— А що в ній? — жадібно втупився Юрасик у круглу жерстянку.

— У ній? — медсестра знизала плечима. — Хтозна! Ключа нема, Святослав Пилипович помер, та й у чужі речі лазити… Хіба синові його віддати?

Він коли тут буде?

— Години за дві буде, — схвильовано відповів Юрась і знову втупивсь у металеву коробку. Навісний замочок був складним, такий шпилькою не відімкнеш… Журналіст потягся руками до шафи, вийняв коробку й зважив її на долоні. Легка, та всередині щось лежить. Якщо перекинути коробку догори дриґом, це щось глухо перекочується. Юрасик слухав сухий звук, мов музику. Жерстянка, яка належала Святославу Пилиповичу, Орестовому батькові, — жерстянка, в якій щось сховане… І це саме він, Юрась Булочка, відшукав її! Він готовий був підхопити чорнооку медсестру й закрутити в танку, але руки були зайняті блискучою коробкою.

Раптом його ніби щось штрикнуло. Не усвідомлюючи, що він робить, Юрасик поліз у кишеню штанів і витягнув звідти маленького срібного ключика з видряпаною на ньому невідомою літерою. Двосічна борідка на ключі дивним чином пасувала до замка на коробці. Мов у сні, він устромив ключ у замок і повернув. Замок неголосно клацнув. Медсестра в рожевому светрі не зводила захоплених очей зі столичного журналіста.

Розділ XVI

ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ

Коли ясний день дедалі настирливіше почав лізти крізь давно не миту шибку на горищі цегляної великої хати під зеленим дахом, хованець солодко позіхнув і визирнув надвір. Ого, подумав він, виспалися добряче. Щоб я тріс, якщо зараз не перша година!.. Він штурхнув нявку, яка зарилася з головою у стару пухову куртку й тоненько сопіла.

— Підйом! — наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. — Підйом! — гаркнув удруге хованець. — Перша година, а ми ще не снідали…

Нявка вистромила гострого писка з-під каптура.

— А що на сніданок?

— А що звариш, те й їстимемо.

— Пхи, — скривилася нявка і знову зникла під курткою.

Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок… Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось…

— Підйом, — повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні… Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах… І сьогодні, на четвер, сни збуваються… Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала:

— А що там так смачно пахне?

Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці — пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!..

— Ти мене надурив! — образилася нявка. — Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!..

— І нічого не дарма ти прокинулася, — набурмосився хованець. — Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися…

Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника…