Останній шаман
Шрифт:
— Замок саморобний, конструкція цікава. Я такого ще не бачив. Ліна потяглася до коробки, втупилась у замок. Такий досконалий витвір, а, виявляється, кустарний, зроблений вручну. Чи й не самим Святославом Пилиповичем Шапкою?
Ліна вийняла ключик із замка і його теж уважно оглянула. Юрасик спостерігав за нею умиротворено. Затерта буква блиснула на сонці, яке пробивалось у вікно.
Відьма в рожевому светрі підморгнула й попливла з палати, поправляючи на собі зібганий коротенький білий халат, з-під якого визирали смагляві литки. Чорні коси з упалої корони зміїлися слідом і легенько шипіли на Юрася. Радіо на підвіконні хрипким
«…ти лежала — я літав,
А коли без сили впав,
Зникла й не сказала ти мені своє ім’я…»
Ключик зблискував таємничою літерою. Юрасик на мить заплющив очі й побачив: книжкова шафа, стос візиток, він бере одну до рук, на візитці праворуч логотип — гачечок і довга паличка зліва…
— Я згадав цю букву! Я згадав! Не розумію, як ми не здогадалися раніше: це ж «мю» із грецього алфавіту. Ми ж у школі вчили! Нею щось таке позначається… Щось у фізиці… Чи то «мікро», чи то… І ще є фірма така, в неї «m» за логотип. Ну я й бевзь!..
— Далі! — страшним голосом вигукнув Валерій Нечипоренко.
— У мене є візитка, — сказав Юрась Булочка. — Але як же я так пошивсь у дурні! І головне, від самого початку знав, що воно щось таке напрочуд рідне!.. І я навіть телефон пам’ятаю… зараз, зараз… Чотири — три — чотири — вісім — дев’ять…
Ліна наосліп простягнула руку до тумбочки, помацала й дістала роздовбаний мобільний телефон. Знявши блокування клавіатури, вона вручила телефон Юрасикові. Але він не встиг подзвонити.
Двері розчинилися так рвучко, що ручка тріснулась об стіну і стіна загула. До палати зазирнула розкуйовджена голова. Сині-сині очі гляділи жалісливо.
— Я запізнився? — вигукнув Марадона розчаровано. — Не може бути! Я таки запізнився!
Розділ XVIII
УСІ КРАПКИ НАД «і»
— Бачив дошку оголошень? — загадково спитав Марадона і примружив око. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший заперечливо похитав головою. Марадона не стримав посмішки: — То ходи подивишся.
Валерій Нечипоренко піднявся сходами на один прогін і почав читати свіже оголошення. «…За блискучо проведену операцію з затримання особливо небезпечних злочинців, які 14 квітня 2003 року втекли з СІЗО Рябокінського районного УМВС України, нагороджується майор Нечипоренко Валерій Миколайович премією в розмірі 110 грн з занесенням у трудову книжку…»
— Але ж це мій дядько! — скрикнув Валерій Нечипоренко й узявся червоними плямами. — Але ж то я…
Марадона знизав плечима і скорчив співчутливе обличчя: така планида… Його начальник через три сходинки злетів нагору й заскочив у відомий йому кабінет, навіть не постукавши. Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, який, ніде правди діти, саме збирався розгорнути сніданок, що йому вдома дбайливо запакувала дружина, бо ж велика годинникова стрілка невпинно наближалася до відмітки «12», а мала вже давно стояла на потрібній — саме обідній — годині, здригнувся й упустив бутерброд собі на коліна.
— Ти чого мене лякаєш? — гаркнув він, але швидко опанував себе. — їстимеш?
— Ні, дякую, — захекано вимовив Валерій Нечипоренко. — Стрийку [13],
Валерій Миколайович невдоволено скривився.
— Читав. І навіть у наказі хотів був розписатися…
Племінник задихав ще швидше, в грудях йому захарчало.
— …премія-бо мені не завадила б, — Валерій Миколайович підморгнув, — але ти ж знаєш мою натуру: чесність колись мене зі світу зведе. Не розписався, й навіть рапорт подав, що сталася прикра помилка, тож, панове-товариші, виправляйте, не губіть мені племінника, он як він ворохобиться, зараз у бійку полізе…
Валерій Нечипоренко-молодший ображено зиркнув на дядька: жартівливий тон у такій ситуації здався йому вкрай недоречним. Він болісно переживав усяку несправедливість, а на його віку завдяки тезкові-дядьку довелось постраждати не раз і не два.
У цей момент у дверях намалювалася розвихрена особа, яка допіру спромоглася наздогнати начальника. Марадона покліпав синіми очима й усміхнувся до майора Нечипоренка.
— Валерію Миколайовичу, виставляйте пляшку. Таку премію не можна не обмити, — і він підморгнув у бік Нечипоренка-молодшого.
— А тобі, Марадоно, — промуркотів повногубий молодий міліціянт улесливо, — я щойно дізнався, оголошено догану за спізнення на важливу операцію…
Марадона крутнувся і зник із прорізу дверей. Нечипоренко-молодший щез услід за ним, а Валерій Миколайович, позіхнувши полегшено, почав розвивати бутерброд і відгадувати, з чим він буде: з ковбасою чи з шинкою…
Коли Марадона розтанув у кінці коридору, Валерій Нечипоренко-молодший тихенько зайшов до свого кабінету, замкнувся зсередини на ключ і почав набирати номер на старому дисковому телефоні. Вісімка довго не з’єднувалася, та ось нарешті йому вдалося пробитись, і він тихо заговорив у трубку, раз у раз озираючись, мов за ним могли слідкувати.
— Доброго дня. Вальтере Тадейовичу, ви? Нечипоренко турбує… О, дякую, дякую!.. Ваша журналістка майже оговталася, сьогодні ще з лікарні не випишуть, бо п’ятниця, тож десь у вівторок уже має вийти… Ні, я з нею про все домовився. Вона знає подробиці, але на джерело посилатися не буде. Ну, ви ж розумієте… Ага, і хлопчина ваш дуже допоміг. Кмітливий хлопчина і сміливий… Але я маю до вас іншу справу. У нас тут є сирітський притулок, із якого діти втікають пачками. Треба б написати, що в тому сиротинці й до чого…
* * *
«Містечко Рябокінь світилося абрикосовим цвітом. Він був усюди: зсипався з дерев просто на дорогу, ховавсь у розімлілих на сонці садках, злітав від шпаркого подуву вітру й осідав на землю. Двічі лунко озвався пістолет у хірургічному відділенні районної лікарні, а ще — важке гупання тіла об підлогу, яке завше можна було почути, коли за діло бралися наші доблесні міліціянти. Ліворуч і праворуч покрикуючи: „Руки вгору!“ і „Стрілятиму!“ — міліціянти влетіли до палати, розкидали злочинців навсібіч і відступили хіба під тиском лікарів у білих халатах — неохоче, все ще розмахуючи пістолетами й погрожуючи непритомним бандитам найстрашнішими карами на їхні грішні голови; спершу згубились у дзвоні медичних склянок і банок захриплі голоси міліціянтів, потім зникли за дверима палати сині строї, які вельми пасували до фарби на стінах, й останнім вивітрився запах мастила, що ним змащують зброю…»