Останній шаман

Тисовська Наталя

Ясно було, як день, що вони помилилися. Навіть якщо біля річки і були сліди, вже давним-давно загубились, і два дурники, які сунули через ліс, загубилися також. І назад теж повернутися не зможуть — густі кущі обступили зусібіч, може, десь уже й світає, а тут — темінь…

Хованець рішучо зупинився, а потім і зовсім усівся на траву. Нявка змушена була стати.

— Ти чого?

Хованець помотав набурмосеною головою.

— Трошки, — підлещувалася нявка, — трошки лишилося!..

Набундючений хованець не озивався

до товаришки: й у скрутні часи домашній дух лишається таким, як є: мріє хіба про кусень хліба, теплу хату й колючий ліжник. Позіхає так красномовно, аж у нявки самої починають злипатись очі.

І нявка ухвалила рішення.

З сорочки, де, як виявилося, є, й потаємні кишеньки, вона видобула гребінець і стала помалу чесати зелену косу. З волосся посипалися іскри, і хованець інстинктивно відсунувся від товаришки подалі, але та не зважала: чесалась і посміхалася загадково.

Війнуло паленим — може, то на нявчину сорочку впали іскри й пропекли її? — аж тут із лісу вигулькнула зла, попечена, поколота й подряпана жінка, люто скочила до нявки й видерла в тої з рук гребінь. Нявка скулилася, але спідлоба поглядала хитро.

— У-у-у, бодай тебе качка копнула!

— П’ятінко, не гнівайся! — пропищала нявка. — Я не на зло тобі, просто…

П’ятниця з серцем переламала гребінець навпіл і пожбурила його в темряву.

— Покараю тебе за суботнє вмиваннячко, п’ятничне чесаннячко! — гримнула вона. З її розкошланих патлів стирчала чи не сотня поламаних гребінців. Нявка боязко поглянула на лиху пані, яку сама ж і прикликала, і завважила у волоссі тої уламок власного гребеня — саме того, який п’ятниця щойно швиргонула в кущі!

— П’ятінко, прости… Нам потрібна твоя допомога… Ми…

— Ось зажди, — лютувала п’ятниця, — розчешуся стільки разів, скільки ти розчесалась у п’ятницю, а тоді й на поміч тобі прийду!

Нявка підлабузницьки усміхнулася, простодушно закліпала віями й потяглася до п’ятниці. Тіло тої було вкрите пухирями, старими й свіжими ранами, очі засмічені, а пальці покручені.

— Прости мене, п’ятінко, я більше не буду! Сама не буду і всім казатиму, щоб у п’ятницю не чесалися!

Шалапутка пальчиком торкнула одного з пухирів і спитала тихо:

— А це в тебе звідки?

П’ятниця люто мовила:

— Від таких, як ти. Які в п’ятницю хліб печуть. Від цього пухирі величиною зі спечену хлібину!

Нявка послинила пальчик і торкнулася ним пухиря. Той одразу зібгався, виллявши краплю юшки, а потім і зовсім зник. За кілька секунд щез і набряк на його місці. Послинивши пальця, нявка торкнулася ще кількох пухирів, і вони так само пропали. Тоді нявка, показуючи на рани, мов від циганської голки, запитала:

— А це в тебе що?

П’ятниця відповіла трошки м’якше:

— А це від тих, що в п’ятницю прядуть…

— Та хто ж зараз узагалі пряде? — здивувалася нявка.

— Тепер навіть гірше, — забідкалася

п’ятниця, — цілими фабриками прядуть, у мене сліди навіть з обличчя ніколи не сходять…

Нявка торкнулася колотих ран, і вони затягнулися. Засяяла біла шкіра.

Хованець вирячився на п’ятницю, не приховуючи подиву. І справді: позбувшись пухирів і жахливих ран, негожа п’ятниця помітно вилюдніла. Будови вона була стрункої, зросту і не високого, і не низького, а такого, сказати б, ладного, ніжки й ручки мала маленькі, зграбні, а очі зелені. Якби ще її розчесати та ті всі подряпини залікувати…

Нявка між тим показала на подряпини і спитала:

— А це від чого?

— Від того, що в п’ятницю перуть.

— І навіть як машинами перуть? — не втрималася нявка.

— Ще гірше! — зморщилася п’ятниця й відвернулась. Мабуть, воліла змахнути набіглу сльозинку непомітно…

Нявка ретельно полікувала п’ятниці подряпини, але до волосся приступати боялася. Знала-бо, що і її гребінець зламався в поплутаних косах, тож не зможе вона ті коси розчесати, доки п’ятінка її не пробачить.

А п’ятниця не поспішала. Вона звідкись дістала люстерко, добре себе обдивилася. Тепер гляділася не старою бабою, а квітучою молодицею, майже дівкою, тільки розкошлане волосся псувало картину. Зламані гребінці, що стирчали з нього, мали вигляд, буцім панянка з фантазією забабахала собі ультрамодну зачіску. У місті на неї би тюкали нахаби, а чемніші громадяни соромливо відверталися. П’ятниця зітхнула й нехотя промовила:

— Добре, пробачу вже тобі.

Нявка зрозуміла її з півслова. Підстрибуючи й пританцьовуючи, вона повисмикувала всі зламані гребені й повикидали їх подалі. Волосся швидко й вправно розчесала просто пальцями, а тоді заплела в товстенну косу. Тепер п’ятниця мала вигляд на всі сто!

— Ну, добре, — проказала замолоділа пані, — допоможу вам. Кажи, що треба. Тільки швидко, бо маю — е-ех! — насолодитися короткочасним спочинком!..

Вона потяглася, хруснувши кістками. Груди випнулися з-під сорочки, і хованець упіймав себе на тому, що безлично ^[15]витріщається на них. Очі мав збентежені і глибокі-глибокі…

— П’ятінко, — хлипнула нявка, — ми заблукали…

— По сліду гарби йшли? — підморгнула розквітла пані. Нявка вражено лупнула жовтими очиськами. Прехороша пані п’ятниця співала: — А слід пропав, навколо — чагарі…

— Що ж нам робити?

П’ятниця весело крутнулася, зиркнула в люстерко, махнула гладкою косою.

— Куди ж ви за тою гарбою прямували?

— П’ятінко, — таємничо шепнула нявка, — проти ночі не казатиму, щоб не прикликати… А взагалі ми шукаємо його, — вона махнула підборіддям у бік хованця, — зниклого господаря.

— Бо йому, — п’ятниця теж махнула підборіддям у бік хованця, — тепер у хату — зась?

Нявка звела зелені бровки у подиві.