Останній шаман

Тисовська Наталя

— Та… не зміг утриматися від спокуси… Ми, бачте, їх там наввипередки ловимо, а тут — жодного суперника…

Рахман погідно всміхався. Усмішка наївна, навіть безпорадна, очі світлі, і погляд прямий, простецький. Нявка закружляла навколо підземного чоловічка, торкаючись його легенько прозорими пальчиками, ніби яке дивовижне звірятко. Рахман не опирався, тільки щасливо розтягував губи.

— Ти тут гарбу не бачив? — запитала нявка між іншим.

— Чорний кінь і двоє на гарбі?

— Так, так.

— Видається мені,

що вона до нас попрямувала. Я тому, — він нахилився до нявки конфіденційно, — і затримався біля ріки. Бачте, не хотів на очі потрапляти щез… щез… ну, цьому, на гарбі.

Нявка з розумінням кивнула.

— А ти, — знов заговорила вона улесливо, — не покажеш нам дорогу до підземних людей? Ми маємо нагальну справу…

Рахман склав руки на грудях, заплющив очі, гойднувся з боку в бік і замогильним голосом проспівав:

Річка котить довгі хвилі,

В берег б’ється упівсили,

Стугонить, бурчить, шепоче,

Плаче, свариться, регоче,

За водою паска лине;

Де гуде, мов рій бджолиний,

Підземелля зимний подих —

Там провалиться під воду.

— Е-е-е… Дякуємо, — буркнув хованець, який нічогісінько не зрозумів з рахманового підвивання. Паски проваляться під воду? Це чудово, просто супер, от тільки як під ту саму воду проваляться вони із нявкою? Потопляться в ріці? Оце буде радості щезникові — не треба самому руки бруднити!..

— То ми побігли паски наздоганяти, — кивнула нявка рахманові й хотіла вже тягти хованця за собою.

— Стійте! — вигукнув чорний чоловічок несподівано темпераментно — й одразу зашарівся від цього сплеску емоцій. — Я хотів сказати, — перейшов він на свою звичну усміхнено-задушевну манеру мови, — вам не варто спускатися до підземних людей. Бачте, назад вельми важко повернутися… Там усілякі перепони між землею і підземеллям — щоб ми не блукати туди-сюди…

— Як же ж ти нагору видерся?

— То випадково, чисто випадково, — радісно оскалився рахман. — На мене копальняний дух гримнув, що я працюю кепсько, я, бачте, злякався — й побіг. І якось вибіг аж сюди. Ото вже два тижні тут тиняюся, спочатку хотів Великодня вашого дочекатися, потім ще пару днів погуляти… Але мені все одно вже час додому, тому я вас проведу.

— Проведеш?

— Так, проведу, — підтвердив рахман заспокійливо, — сам спущуся, а потім якось дам знати, чи спускався до нас щез… щез… ну, той, із гарби…

Хованець збентежився. Була у плані одна заковика: якщо рахман дасть знати — щезник затягнув-таки непритомного господаря до підземних людей, —

що далі робити? Спускатися доведеться! Але ж потім… Хованець почухав лобату голову, тоді чорне волохате плече, потім спину і вже хотів почухати ще й ногу, коли нявка бовкнула:

— Зрештою, можемо і з тобою прогулятися…

Троє подорожніх рушили за течією просто в непроглядну ніч. Зорі заховалися за хмарами, місяць принишк у небі, і тільки хлюпотіння води вказувало шлях. Рахман сопів попереду. Хованець здогадався, що він уже не вперше вертається до переходу під землю, та все не зважиться назавжди повернутися додому.

— А там у вас так само темно? — белькотіла цікава нявка до рахмана.

— Темно, як у шахті, — підтвердив той.

— У шахті? — не зрозуміла нявка.

— Де вугілля добувають, хіба не знаєш?

Лісова мешканка ненадовго замовкла, присоромлена тим, що не відає очевидних речей. Хованець гмикнув. Якби кожна пустотлива нявка знала про існування шахт — і не тільки їх, — рятувальникам додалося б роботи на двадцять чотири години на добу!

— А там у вас як живуть? — знову залопотала нявка. — Як ми в лісі — всі разом, чи як люди — родинами?

— Родинами, як люди, — пояснив утішений рахман, який давно не мав із ким побазікати. — Бачте, ми ж теж ніби люди, тільки підземні…

— А жінка в тебе є?

— Є, і п’ятеро діток.

— Ого! — не повірила нявка. — Так багато!

Рахман зневажливо махнув рукою.

— П’ятеро — хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро.

Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх.

— А там у вас, — затуркотіла нявка по хвилі, — мешкають такі, як я?

— Ні, — скрушно заперечив рахман, — а було б незле… Ви такі… — він довго добирав потрібне слово, — такі… доброзичливі.

Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала — ото сміху було б! Залоскотали б його «доброзичливі» нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка… Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди…

Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку.

— Що таке?

— Ріка.

— Що — ріка?

— Мовчить, — пояснив хованець занепокоєно.

Темрява стояла — хоч в око стрель.

— Зачекайте, — буркнув хованець, — я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег…

— Нізащо! — верескнула нявка. — Ти загубишся! Ми тебе загубимо!..

Вона вчепилась у чорну шерсть.

Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння.

Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі — чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт.