Останній шаман

Тисовська Наталя

Розділ VIII

ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ЧОРНО-БІЛА СВІТЛИНА

Ще остання досвітня зірка проглядала на небі, а Валерій Нечипоренко був уже на ногах. Він чудово розумів, що в досвітню годину комп’ютерний клуб не може бути відчинений, але його то не турбувало. На святковий ранок він запланував багато невідкладних справ. Вистало б тільки часу, щоб їх усі переробити!

Валерій Нечипоренко визирнув у вікно, завважив, що зірка тьмяніє, а зі сходу на зміну їй потужно лізе світло, й

задоволено усміхнувся. Був певен, що сьогодні прокинувся чи не найпершим у всьому містечку, тож нема чого боятися зустріти на вулиці небажаних ранніх перехожих.

Валерій Нечипоренко виставив ніс надвір, зіщулився від ранішньої прохолоди й натягнув светр. Розпаленіє на сонці — зніме.

До призначеної зустрічі зі столичним журналістом Юрасем Булочкою лишалося кілька годин, тож Валерій Нечипоренко не вагаючись замкнув вхідні двері і вийшов на вулицю Замкову. Вона круто спускалася до центру містечка, а пообіч звичних ще з осені калюж нависали п’ятиповерхівки. Де-не-де вивищувався дев’ятиповерховий будинок, який на вулиці Замковій видавався вже зовсім чудернацьким і недоречним.

Валерій Нечипоренко неквапом зійшов до кінця звивистого узвозу — там починалася центральна вулиця, яка тяглася через усе містечко, — перетнув дорогу й попрямував до річки. Останнім часом шлях цей він долав неодноразово, адже саме там, ледь не під лісом, де річка робила вигин, жив Орест, який так нагло зник два дні тому.

Валерій Миколайович побував ув Орестовій хаті за ці два дні тричі — спершу з групою міліціянтів (коли й умовив Марадону забрати собі чорного пса, адже у крихітній Нечипоренковій квартирі собаці просто не було би де повернутися), тоді сам, тоді ще раз приходив туди з групою, а тепер пригадав одну деталь, яка вразила його минуло разу, і вирішив уже вчертверте навідатися в хату під зеленою стріхою.

Міліціянт поволі шкандибав ґрунтівкою, обминаючи калюжі, в котрих плавали косі сонячні промені, і міркував над загадками, що йому загадала сестра священика. Навіть тоді, коли з його вуст зірвалося запрошення, Валерій Нечипоренко ще вповні не усвідомив, що він робить, а після того, як пані Мокош з незнаємого дива призначила йому зустріч — чи можна буде назвати її побаченням? — аж на неділю, він цілком розгубився і ніяк не міг розчовпати, що коїться в нього всередині. Щось дуже, дуже, дуже дивне відбувалося з ним останнім часом!

Валерій Нечипоренко дійшов до рогу і видибав на потрібну вулицю. Можна сказати, тепер він зовсім поряд. Якби не розквітлі дерева, міг би й побачити зелену стріху — он у тому дворі…

Але чому хвіртка відчинена?!

Міліціянт пришвидшив крок. У палахкому сонячному сяєві чітко видно, як за кількадесят метрів уперед од вітру гойдається прочинена хвіртка. Він силився пригадати, чи опечатувала оперативна група хвіртку. Не зміг здумати і почав міркувати: останнім із Орестового двору мав іти Марадона, а цей, хоч і тюхтій на перший погляд, ніколи — ніколи! — не лишив би незамкненими жодних дверей.

Валерій Нечипоренко був уже так близько, що міг навіть розрізнити клямку на хвіртці — великий гак, що важко звисав донизу, коли з Орестового двору квапливим кроком вичапав горбатий сивий чоловік.

Міліціянт став, як укопаний. Грабіжник? Та ні, на грабіжника горбун не схожий: одягнений

більш ніж пристойно, сказати б, недешево й стильно вдягнений, лице мав інтелігентне, тільки рухи незнайомця трохи метушливі.

Валерій Нечипоренко розтулив рот, щоб покликати й зупинити незнайомця, але той, повернувши в протилежний бік, миттєво зник за рогом господи. Міліціянт згадав, що зразу за Орестовою хатою цю вулицю перетинає ще одна — вузька й крута, переорана-перекопана, яка дереться вгору до центру міста. Ледь не бігом чухнув наздоганяти горбуна. Кількоро секунд — і ось він уже повертає за паркан.

Вуличка, що тягнулася вгору, була абсолютно пуста. Чудасія! Якби міліціянт вірив у потойбічні сили, міг би вирішити, що горбуна нечистий вхопив.

Здивований понад міру, Валерій Нечипоренко хвильку повагався, а тоді подався до хвіртки й рішуче завернув у двір.

На розбитому вікні, як і раніше, хрест-навхрест наліплений скотч, а на вхідних дверях приклеєна смужка паперу з печаткою, щоправда, вже друга — свіжа. Валерій Нечипоренко придививсь і з підпису та дати зрозумів, що вчора увечері тут ще раз побував Марадона.

Міліціянт пройшовся хатою і зупинивсь у спальні. Впився гострим оком у купу мотлоху в куті кімнати. Буцім пам’ятав, що вчора зранку ця купа була посередині… чи помилився? Присів перед старими речами і почав обережно їх переглядати.

Справа в тому, що ввечір йому стрельнула божевільна думка: чорно-біла світлина, яка зображувала трьох чоловіків ув однакових в’язничних ватянках, навіщось запхнута у незвичне місце. Замість того, щоб стояти на серванті, лежати, скажімо, в письмовому столі чи в книжковій шафі, або, в крайньому разі, валятися занедбано, наприклад, на холодильнику, вона була скотчем приліплена до внутрішньої поверхні столу. Причому приліплена так неохайно — швидше за все, поспіхом, — що впала під ноги оперативникам, щойно ті відчинили хатні двері, й протяги загуляли по кімнатах.

Чому він одразу не звернув пильнішу увагу на фото, Валерій Нечипоренко не міг собі тепер пояснити. Що було — загуло. Але сьогодні мав твердий намір відшукати чорно-білу картку й роздивитися докладніше. Щось вона мала-таки означати, якщо Орест притулив її хоч і в ненадійному місці, та все ж з очевидним наміром від когось приховати.

Валерій Нечипоренко папірець за папірцем переклав купу непотребу в куті. Світлини не було. Пройшовся хатою, зазираючи в усі щілини. Світлини не було. Перевірив шафи, столи й книжкові полички. Світлини не було. У розпачі він зазирнув у туалет. Світлини ніде не було.

Та невже той горбун приходив саме по неї?!

Розгублений, а ще більше роздратований, Валерій Нечипоренко заклеїв вхідні двері новим папірцем з печаткою, датою і власним підписом, для чогось іще раз обійшов кругом хати й зазирнув у вікно, тоді рішуче повернув у протилежний бік від того, де зник горбун, і пошурував до вокзалу: міліціянта сьогодні ще чекали відвідини комп’ютерного клубу.

* * *

Що не кажіть, а святкові дні — розрада для душі. Що більше святкових днів, і з цим не посперечаєшся, то краще. І якщо на цей раз випало чотири вихідних поспіль, гріх не скористатися таким надбанням.