Останній шаман
Шрифт:
Жінка років п’ятдесятьох, чорне волосся, велика родимка на шиї. Не раз і не два він бачив цю жінку у власній господі. Вона приходила туди в гості і не зовсім у гості — була там майже як удома. Бо там мешкав її син. Хованців господар.
— Але ж вона… — зашепотів хованець і недоговорив. Хотів багато чого сказати: ця жінка не може мати гріхів, які потрібно спокутувати, просто не може, тому що… тому що…
— Я ж сказала, — так само пошепки відповіла нявка, — вона не за гріхи, а, радше, за недогляд. Померла, а сина не захистила. А він у біді. І вона чує свою провину, а спокутувати не може — чекає,
— Але ж то мають бути люди! — вигукнув хованець голосніше, ніж треба.
Нявка пригрозила йому кулаком.
— Люди в нашій історії ще з’являться, зачекай…
Жінка наблизилась, і хованець уздрів, яке виснажене обличчя вона мала: зморщок більше, ніж за життя, сині тіні під спухлими очима, густе, колись прекрасне волосся неохайними пасмами звисає на чоло. Тяжко давалася жінці покута, здригнувся він, ой тяжко…
— Ви… мене… кликали?.. — прохрипіла жінка, і хованець вжахнувся, який голос у неї був: глухий, потойбічний.
Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки.
Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах.
— Ви… мене… кликали?.. — повторила жінка.
Нявка схаменулася.
— Ми не можемо зарадити вашій біді, — заторохтіла вона, — але ж спробувати… Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам… навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити… зробити так… ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте?
Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася — просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!..
— Ми не могли ні до кого іншого звернутися, — зізналася нявка дещо збентежено, — бо зі щезником, знаєте, тільки людина може…
— Упоратися? — підказала покутниця.
Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір… була. З такою не страшно і на щезника!
— …помірятися силою, — тим часом відказала нявка, ховаючи очі.
Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а — ступають.
— Помірятися силою, — луною повторила за нявкою жінка. — Помірятися силою.
Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру.
— Я вам дам дещо, — мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але
Покутниця прочитала його думки:
— Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю… Це чудесна палиця! — грізно промовила покутниця й стисла кулаки.
— А як… — «її вживати», хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав.
— Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час…
Покутниця знову поринула у свою гірку задуму.
Озвалася нявка:
— Дякуємо вам! — вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. — Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого… вашого…
— Сина, — спокійно промовила покутниця, і нявка повторила:
— Сина… Але ми ту гарбу загубили! — розпачливо крикнула вона. — Навіть слід її загубили в лісі!
— То нічого, — відказала покутниця і ще раз уважно поглянула на дім. — Зачекайте. Вони самі до вас прийдуть. Хованець вилупив очі:
— Куди прийдуть?
— Сюди.
Розділ XI
HTTP://BUF.ORG.UA
Черга на пошті назбиралася довгенька-таки, і незважаючи на свято. Дідо в капелюсі, який за хистким столом довго підписував листівки до Дня перемоги і підписав загалом одинадцять штук, тепер намагався вручити їх поштарці у віконечку й нізащо не згоджувався вкинути в поштову скриньку. «А марка правильна?» — питав він недовірливо. — «У вас же он по сорок п’ять копійок наклеєні — по Україні». — «А у мене й у Білорусь є». — «Покажіть. Ну, що ви мені голову морочите, тут у вас марка по СНД». — «Мені дочка так і сказала — цю підписуй… А коли пошту виймають?..» За п’ять хвилин поштарка капітулювала і листівки прийняла. Дідо довго дякував, тоді помалу позадкував із зали, кілька разів озирнувшись для певності, що листівки потрапили в надійні руки. Щойно він зник за дверима, поштарка простягнула через високу конторку всі одинадцять листівок Юрасеві Булочці, який стояв третім у черзі, і кивнула на велику світлого дерева поштову скриню. Листівки одна по одній щезли у прорізі.
Юрасик повернувся в чергу. Магічні цифри принаджували його: п’ятірка і шість круглих, нахабних нулів, виписаних на пластиковій таблиці, що розсілася збоку на конторці. Юрась почув у вухах звабливий голос телевізійного рекламного актора: «Джекпот збільшився до п’ятьох мільйонів гривень!» На цей раз він не довірився власній інтуїції. Скільки було вже, що вона підводила його! Юрасик простягнув гривню у віконце й відрубав:
— Нехай комп’ютер сам цифри обирає!
Поштарка гривню прийняла, а клієнтові натомість видала рожевого папірця. Журналіст заховав свій майбутній джекпот у нагрудну кишеню сорочки, під светр, і пригладив згори, немов заклинаючи. Обличчя в нього було рішуче, суворе.