Останній сигнал
Шрифт:
Полковник, а за ним і вчені підійшли до групи людей, що стояли біля будинку. Олександр Миколайович одразу впізнав у одному з них коротко стриженого “під їжачок” чоловіка, з яким колись на узліссі розмовляв Тарнов, називаючи його Ельбором Георгійовичем.
— Наспіли вчасно, — сказав Ельбор Георгійович і повів поглядом по вчених. — Вони допоможуть при пізнанні?
— Можливо, — похмуро відповів полковник Тарнов і запитав: — Підемо разом із вашими людьми?
Ельбор Георгійович кивнув і знаком показав кільком чоловікам, котрі стояли напоготові біля дверей, що можна починати.
Гнучкий, кремезний оперативник натиснув кнопку дзвінка і зразу ж сахнувся вбік. Його колеги стояли напоготові.
Пройшло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися і з’явилася струнка сіроока жінка з тонкою шиєю та високою гладенькою зачіскою.
Олександр Миколайович розчув, як Михайло Дмитрович пробурмотів:
— Клітка порожня.
Жінку відтіснили в бік од дверей, і декілька оперативників увійшло до помешкання.
— Що сталося? — злякано запитала жінка.
Раніш ніж їй встигли відповісти, з квартири вискочив низенький жвавий оперативник і доповів Ельборові Георгійовичу:
— В квартирі його немає.
— Де ваш пожилець? — запитав Ельбор Георгійович у Алі.
— Не знаю. Він зник учора, — сказала Аля, і її очі наповнилися слізьми. Вона вже зрозуміла, що передчуття не обманули.
Ельбор Георгійович подивився на Тарнова, і той без слів зрозумів його.
— Пройдемо в квартиру? — попросив Тарнов жінку.
Аля кивнула, поспішливо ввійшла до кімнати і сіла в крісло, де вчора сидів Юра. Вона зробила це навмисне, аби в нього не сів ніхто сторонній.
Полковник озирнувся на Ельбора Георгійовича, про щось запитав його поглядом і звернувся до жінки:
— Ви сказали: зник. Пішов, поїхав?
— Не знаю. Я хотіла познайомити Юру з академіком. Та на роботі його не виявилося. І вдома теж…
Вона глянула на порожню вішалку і затулила обличчя руками. її плечі здригалися.
— Заспокойтесь.
Вона слухняно взяла подану їй склянку з водою. Схлипуючи все рїдше, Аля почала розповідати. Обличчя полковника було зичливо-співчутливим, інколи він вставляв “так”, “звичайно”, “невже”, “жахливо” — нескладний набір слів, що заохочує висловитися до кінця. Олександр Миколайович пригадав, що зовсім недавно він бачив полковника іншим. Коли Аля в своїй розповіді перескакувала від події до події, Тарнов уміло повертав її до того, що його цікавило. Все зіпсував Олександр Миколайович. Його вивів із рівноваги Михайло Дмитрович, до того ж він не зносів жіночих сліз. І коли Аля сказала про Юрія: “Розумієте, я вперше зустріла справжню людину”, він дуже виразно гмикнув. Аля негайно замовкла, з нерозумінням подивилася на полковника і запитала:
— А, власне кажучи, чому я вам розповідаю все це?
— На моє прохання, — м’яко відказав Тарпов.
— А яке ви маєте право питати? — Алині очі зробилися злими.
— Бачте, нам необхідно розшукати Юру.
— Хто ви?
— Полковник міліції. Це мої співробітники, а це — вчені.
— Один вчений уже втрутився. І лише на шкоду.
Слово “вчений” в Алиних устах пролунало саркастично, і Олександр Миколайович вибухнув. Перш ніж
— Ми розшукуємо власність нашої лабораторії — штучний мозок. Він може називатись Юрою — це суті не змінює!
Сльози на жіночому обличчі миттю випарувалися, залишивши дві темні доріжки. Аля повернулася до Олександра Миколайовича. її пополотнілі губи тремтіли:
— Ви… ви самі — штучний мозок!
Вона не тямила себе з гніву та образи. Ще мить — і вона б уліпила йому ляпаса.
Олександр Миколайович відступив, знизуючи плечима. І тоді втрутився Михайло Дмитрович. Він дивився на Алю із щирим співчуттям, яке не могло залишити її байдужою.
— Не сумуйте. Те, що сказав мій колега, не має для вас жодного значення, — сказав він.
— Значить, це правда?
На Алю боляче було дивитися. Плечі безпорадно опустились, і через це шия здавалася ще тоншою і довшою, на нижній закушеній губі проступили крапельки крові.
Розчулився навіть Олександр Миколайович. З-за спини Михайла Дмитровича він мовив:
— Не варто через нього так переживати. Він же несправжній.
Олександр Миколайович погано знав жінок.
— Он як? Несправжній? — із люттю промовила Аля. — А ви — справжній? Ви в цьому впевнені? Та ви, либонь, і його створили, аби відчути себе справжнім. Сподівалися, що він буде напівлюдиною-напівмашиною? Хотіли покрасуватися на його тлі? От і втрапили у власну пастку! Це він гарно виглядав на вашому тлі!
Михайло Дмитрович підійшов до неї ще ближче, і вона, спершись на нього, зашепотіла.
— Куди він зник? Він повернеться?
— Він не хотів вас скривдити, — впевнено сказав Михайло Дмитрович. Аля одразу ж відгукнулася:
— Він кохав мене. Він говорив: “От, виявляється, як це буває, коли покохаєш…”
“Ще одна якість, необхідна вченому, — жіночий розрадник”, — гнівно подумав Олександр Миколайович, дивлячись на свого заступника, і різко мовив до Алі:
— Та зрозумійте ж, супермозок експериментує. Він зробив чимало злочинів.
— Яких саме? — з одвертою недовірою запитала Аля.
— Через нього в автомобільній аварії загинула людина.
— Мушу зауважити, — втрутився Михайло Дмитрович, — що хоч він і винен у загибелі шофера, але не більше, ніж хлопчисько-школяр, який перебігає вулицю перед автомобілем. Скоріше за все, він і гадки не має про те, що сталося.
Аля уважно подивилася на несподіваного союзника, та йому вже відповів Олександр Миколайович:
— Тим гірше.
— Для нас із вами, — запально заперечив Михайло Дмитрович. — Це ми недопрограмували його!
І тому він виніс із лабораторії пробірки з мікробами…
І навряд, щоб він їх виніс, аби розводити на дозвіллі кроликів, — меланхолійно докинув полковник.
— Він не зробить нічого поганого, — сказала Аля.
— Ви гадаєте?
— Знаю. Він зовсім не такий, як ви собі уявляєте.
Світло з вікна струмувало широкою смугою. У нього попало пасмо Алиного волосся і спалахнуло золотими лелітками. Кремезний оперативник, який стояв біля дверей, переминаючись із ноги на ногу, захоплено подивився на молоду жінку. Можливо, він згадав про ту, яка жде його вдома.