Останній сигнал
Шрифт:
— Ми виконали декілька десятків пересівів, — сказав директор, — і розділили бактерії по типах, забарвлюючи кожну культуру за Граммом. У цих чашках розвиваються культури збудника епідемії. Вони дають чітку клінічну картину захворювання на експериментальних тваринах. Ось вам дві чашки. В одній — культури збудника, в другій — ідентичні тим, котрі в пробірці викрали з нашої лабораторії. Бачите, які схожі колонії, навіть коли дивитися простим оком; обриси колоній, візерунок, величина зумовлені інтенсивністю розмноження мікробів. А ось ті самі культури, — він відкрив інші чашки, — але з додатком у живильне середовище ністовелеміцину. Як бачите, в цій чашці колонія повністю
— Ви хочете довести нам, що збудник епідемії тільки схожий на ті культури, які викрадено у вас?
— Так, так, дуже схожий, але ністовелеміцин на нього не діє.
Директор кинув на полковника важкий погляд спідлоба: що то думає Тарнов? Чи не звинувачує вчених у спробах уникнути відповідальності? Йому здалося, що він знає навіть слова, які подумки промовляє полковник. Прагнучи випередити їх, директор каже:
— А втім, це можуть бути ті ж самі штами, але видозмінені. Саме про це говорять результати експериментів. — Директор подав полковнику паперову стрічку з формулами та їх розшифровкою. — Ось судіть самі…
Тарнов прочитав, хвилину постояв мовчки, напівзаплющивши очі і згорбивши плечі. Затим випростався, знову підніс до очей стрічку і почав її вивчати. Він думав: “Вони шукають, хто допоміг би їм розв’язати задачу, якої вони самі розв’язати не можуть, хоча і є спеціалістами. Ні, не так. Не розв’язати, а поставити останню крапку. Тому що за кожною крапкою з’являються нові і перетворюють її на багато крапок. Той, хто зараз допоможе їм, візьме на себе все — і їхні похибки, і правоту…”
Тим часом Олександр Миколайович упівголоса запитав свого заступника:
— Вже точно встановлено, що збудник не має нічого спільного з культурами, котрі були в пробірках?
— Я цього не стверджую, — розгубився Михайло Дмитрович.
— Не стверджуєте чи не знаєте?
І те, і друге… А ви хочете, щоб я узнав те, чого поки що не знають самі мікроби? Так би мовити, подивитися з дерева на пустелю…
— Тільки без цих афоризмів, — попросив Олександр Миколайович. — Отже, ви не стверджуєте і не знаєте. Але говорите.
— Ми забули про одну істотну деталь, — сказав полковник, перериваючи їхню розмову. — Дійсно, результати аналізів, з якими я щойно познайомився, підтверджують — штами різні. Проте один з них міг же стати вихідним матеріалом для другого. І зовсім не в лабораторії природи. Є ще одна ланка, котра виступає посереднім доказом…
На ньому зразу зосередилася загальна напружена увага.
— Треба з’ясувати, де перебуває той, кого ми шукаємо. І якщо він все-таки переховується в цьому місті, то ми віддамо перевагу другій гіпотезі.
“Він має рацію, — подумав Олександр Миколайович. — Супермозок захоче сам стежити за перебігом досліду. На цьому можна впіймати”.
Полковник по телефону віддав додаткові розпорядження. Разом з Олександром Миколайовичем та Михайлом Дмитровичем він поспішив до управління.
У пошуки по місту включилися всі пости, опергрупи, дружинники. Минула безсонна ніч. Уранці полковникові доповіли, що чоловіка, чиї прикмети збігаються із словесним портретом, помічено добровольцями на розі бульвару Пушкіна та Чекінської вулиці біля каналізаційного люка. Він зсунув кришку і опускав у люк на тонкому тросі якийсь предмет. Помітивши добровольців, зумів зникнути.
— Можна вважати встановленою
Тарнов теж кивнув головою, погоджуючись.
Один Михайло Дмитрович із страдницьким виразом промовив:
— Та зрозумійте ж, ми судимо про нього, як горобці про папугу. Нам же нічого не відомо про його наміри. І я вірю цій жінці…
Олександр Миколайович уже не міг сердитись на свого помічника. Він думав: “Хороша людина Михайло Дмитрович. Усе розуміючий Михайло Дмитрович. Розгонисто мислить, ерудований. Лагідний, глибоко людяний. Співчуваючий. Це знають усі. І так само усім відомо, що я суворий і вимогливий. Владолюбець, умію приймати круті рішення і впроваджувати їх у життя. Нечулий. Що ж, комусь треба бути таким. Коли зараз усі будуть добрими і лагідними, як Михайло Дмитрович, то можуть загинути тисячі таких же добрих і лагідних…”
Він уже не думав про вибори в академію. Він знав: тепер, після епідемії, його забалотують. І правильно зроблять. На їхньому місці він зробив би так само. Ніхто не вточнюватиме, що в лабораторії добрий Михайло Дмитрович обстоював найбільшу свободу волі для супермозку, а він, Олександр Миколайович, — обмеження, котрі гарантували безпеку людей. У це ніхто не стане заглиблюватись — і це теж правильно. Бо Михайло Дмитрович мав право відстоювати свої сміливі гіпотези, а на ньому, на Олександрові Миколайовичу, і нині тяжіє відповідальність за те, що він не був достатньо владолюбним, не прийняв достатньо крутого рішення, не наполіг на жорстких обмеженнях.
Він думав про Ніну, про свою молоду дружину. “Навіщо молодій красивій жінці дурний і старий чоловік? Ще й до того досить нечулий? Ще й до того невдаха? Коли вже дурний, то краще молодий…”
— Хроше вірити жінці, — мовив полковник Михайлові Дмитровичу, відповідаючи тому, проте Олександру Миколайовичу здалося, що Тарнов відповідає на його думки. — Мудро вірити жінці. Але як бути з фактами?
— Факти ще треба витлумачити.
— Як же ви витлумачите останнє повідомлення? — тихо, дуже тихо й покірно спитав у свого заступника Олександр Миколайович, а потім звернувся до полковника, ніби без слів перепитуючи: еге ж, як він витлумачить його, оте повідомлення? Цікаво все ж таки знати, як іще можна витлумачити його, яким чином довести, що чорне — це біле, а злочинець — благодійник?
— Наприклад, він, як і ми, шукає засоби боротьби проти епідемії — бере проби, — відказав Михайло Дмитрович, не дивлячись на опонентів. — Одного разу ворона запідозрила лисицю, що…
На стіні кабінету серед танцюючих різнокольорових цяток яскраво спалахнула одна і заблимала. Полковника Тарнова викликав пост номер сім. Пост сповіщав:
— Злочинця виявлено в нашому квадраті й оточено.
— Накажіть не застосовувати зброї! — гукнув полковнику Михайло Дмитрович.
Полковник не звернув уваги на його вигук, кинув у мікрофон “Виїжджаю!” і жестом показав ученим, що вони можуть їхати з ним.
— Дозвольте мені діяти самостійно, — попросив Михайло Дмитрович.
Обурення Олександра Миколайовича ладне було вилитися в найрізкішій формі. Та полковник випередив його і сказав Михайлу Дмитровичу:
— Зараз ніколи сперечатися. Поїхали.
Квадрат номер сім було оточено так, аби з нього ніхто не міг вибратися непоміченим. Спецкоманди чергували біля пересувних установок стеження, патрульні вертольоти літали хмарою. Живе кільце пульсувало і стискалося.
— Ось він! — Полковник показав на темну цятку в кутку радіолокаційного екрана, вмонтованого у панель керування автомобіля.