Останній заколот
Шрифт:
Комполку зиркнув на годинник.
— Скоро, — сказав, і його веселі очі зробилися напруженими. Озирнувся на вершників, мов перевіряючи їхню готовність, і зненацька тишу розірвала довга кулеметна черга. Варивода витягнув шию, прислухаючись. Застрочив ще один кулемет, і тоді комполку підвівся на стременах і вихопив шаблю. Сталеве лезо зблиснуло у сонячних променях, а Варивода, обернувшись до червоноармійців, скомандував:
— По-олк! В атаку марш-марш!..
І, не озираючись, пустив вороного.
Кінь легко
Одержавши повідомлення, що попереду все спокійно, Длугопольський підострожив коня і виїхав на сотню кроків поперед загону. За версту починався ліс, за ним — Володарськ-Волинський, і отаман подумав, що треба обійти село, аби якомога менше цікавих очей побачило його сотню. Зараз головна мета — з’єднатися з Петриком, потім вони приходитимуть у села як господарі й не критимуться від людей, навпаки, підніматимуть їх на війну з червоними, а сьогодні треба поберегтися.
Длугопольський вискочив на невеличкий горбочок, зупинився, спостерігаючи, як піднімають куряву на путівці вершники, і серце сповнилося гордощів: його військо, хоробре й надійне!..
Рушив до гаю, та позаду вдарили кулемети. Отаман гнівно зсунув брови — хто з хлопців посмів бавитися? — та зліва також застрочили, Длугопольський зиркнув туди й побачив на узвишші дві тачанки — він не встиг усвідомити, що сталося непоправне, як кінь під ним здригнувся і впав на коліна.
Длугопольський вивільнив ногу із стремена, жеребець мало не зачепив його копитом, отаман відскочив, замахав руками, вимагаючи нового коня, й побачив, як косять з кулеметів його козаків.
“Пастка, — усвідомив нарешті, — ми потрапили в пастку, і це — кінець!..”
— У атаку! — закричав. — Вперед за мною! — і побіг назустріч вершникам. З жахом відчув, що ніхто не почув його, може, й почули, та не підтримали: його козаки, його вірні хлопці тікали від червоних, а ті з тачанок розстрілювали їх…
А він ішов назустріч чорній, щільній, рухливій масі, що невідворотно насувалося на нього, стріляв у ненависних вершників з маузера, не відчував ні страху, ні люті, тільки якесь небувале духовне піднесення, знав: це його останні секунди — ішов і стріляв, поки не накотилися, розтоптали, розчавили, навіть не помітили в азарті атаки…
41
Яковлєв піднявся з Подолу фунікулером на Володимирську гірку, проминув Львівську площу й зупинився біля сорок другого будинку. Постояв, роззираючись, і зайшов до парадного. Мальцев потихеньку югнув за ним, і вчасно: побачив, що Яковлєв дзвонить у квартиру на третьому поверсі. Сюди він заходив удруге, й чекісти знали: у дванадцятій квартирі мешкає Варвара Володимирівна Виноградова — жінка без визначеного роду занять, як здогадувалися у ВДПУ — зв’язкова Центру дії.
Осьмушко
— Продовжуй спостереження, я побіг дзвонити…
Він повернувся хвилин через десять, спітнілий і захеканий. Повідомив:
— Зараз будуть…
І справді, через кілька хвилин біля під’їзду сусіднього будинку зупинився автомобіль, з якого вистрибнув Горожанин з двома чекістами в шинелях. Почекали, поки Осьмушко збігав по двірника. Нарешті той з’явився — у кирзових чоботях і ватянці, від нього за версту песло перегаром, і Горожанин запитав суворо:
— Скільки хильнув сьогодні?
— Пиво… Тільки два кухлі…
Горожанин подивився на нього, наче той був не звичайний двірник, а заморське диво, запитав:
— Виноградову знаєш?
— З дванадцятої квартири? Варвару Володимирівну? Гарна жінка й не скупа…
— Отже, знаєш. Зараз подзвониш і скажеш, аби відчинила. Нове розпорядження по прибиранню сходів… Ясно?
Двірник розуміюче глипнув на автомобіль, зміряв Горожанина з голови до ніг допитливим поглядом і запитав:
— Братимете?
— Не твоє діло.
— Шкода… — зітхнув двірник.
— Я тобі дам шкода, — вишкірився Мальцев, — уболівальник знайшовся!
— Та я зроблю все, як наказали, — поясняв двірник, прикривши рота долонею, — але ж кажу: гарна жінка й не скупа…
Чекісти приліпилися по обидва боки дверей, а двірник покрутив ручку дзвінка, Виноградова відчинила, почувши знайомий голос, — Мальцев безцеремонно відштовхнув її і увірвався до помешкання.
Яковлєв сидів біля письмового столу й переглядав папери у теці. Побачивши озброєних людей, почав повільно підводитися, та ноги підігнулися — знеможено опустився на стілець.
— Руки! — скомандував йому Мальцев. Підвів Яковлєва за комір, закрутив йому руки за спину, скримцював, підсунув стілець — запропонував: — Тепер посидь і заспокойся…
Нарешті мова повернулася до Яковлєва:
— Яке маєте право? І хто ви?
— ДПУ, — пояснив Горожанин. — Ось ордер на обшук. Прошу ознайомитися, громадянко Виноградова.
— І що ж ви шукатимете? — Варвара Володимирівна не втратила самовладання, тільки мерзлякувато закуталася в теплу вовняну хустку.
— А може, не варто, Варваро Володимирівно? — запитав її Горожанин. — Учора в районі Новоград-Волинського перейшов польський кордон відомий вам Михайло Олексійович Павлюк, він же Онищенко. Зараз він їде до Києва й не здогадується, що ми контролюємо кожен його крок. Завтра він з’явиться тут, на Львівській, і це буде ще один доказ ваших зв’язків з Варшавою та Парижем… — Горожанин підійшов до столу, поплескав долонею по стосу журналів. — “Новь”… Свіжі номери, які ще не вдалося розповсюдити. І ви, громадянине Яковлєв, прийшли саме по журнали…