Останній заколот
Шрифт:
Фросі стало шкода батька, очі в неї зволожилися, вона схлипнула й нараз сказала зовсім не те, що хотіла, — слова вирвалися з неї, вона одразу пошкодувала за цим, та було вже пізно:
— А я на вас, тату, така люта, що хотіла навіть убити! От… — дістала з кошика наган, стиснула руків’я, на мить знову відчула себе сильною і впевненою, підвела зброю, та батько, побачивши чорне дуло й свою смерть у ньому, не відсахнувся. І тоді Фрося кинула наган батькові під ноги.
— А я гадав: ти мене зараз стрелиш… —
Фрося носком туфлі відкинула наган у куток кімнати. Знову стала твердою, й метал прозвучав у її голосі:
— Не заважайте мені, тату!
— Я заважаю вже тим, що існую?
— Так.
— Хочеш, аби зник?
— Хочу, тату. Гроші у вас є, купіть у когось паспорт і живіть собі… Десь далі…
— І я не бачитиму тебе?
— Так треба, тату.
— А я гадав: будеш утіхою на старість…
— Розійшлися наші шляхи.
— Розійшлися, — погодився Іван Іванович. — Круто розійшлися, гірше не вигадаєш.
— То як?
— Гаразд, дочко. Хай буде по-твоєму. — Подумав і додав: — Тітка Горпина знатиме, де я, то в разі чого…
— Ні, тату, — жорстко заперечила Фрося, — забудьте про мене.
— Я сказав, а вчиняй, як знаєш. — Батько ступив до Фросі, взяв кошик. — Чекай, дочко, покладу дещо, не повертатися ж з порожнім…
Він приніс кошик, повний рум’яних яблук, поставив до Фросиних ніг, перехрестив її і поцілував, але до хвіртки не довів, стояв на ганку й чекав, чи озирнеться. Фрося якось відчула це батькове чекання, озирнулася у хвіртці й навіть посміхнулася на прощання.
Удома вона висипала яблука на стіл н нараз побачила серед них згорток. Одразу здогадалася, що в ньому, та розгорнула й довго тримала на долоні важку, навіть обтяжливу згарду. Посміхнулася й заховала її на дно скрині.
40
— Підводьтеся, пане осавуле, отаман кличуть!
Вовк розплющив очі й, побачивши літнього й сивого отаманового ординарця, пробуркотів:
— Не розвиднілося ще… Нема тобі спокою ні вдень, ні вночі… — Пружно підхопився з ліжка й запитав: — Що трапилося?
— Не відаю, пане осавуло, та отаман вельми розгніваний.
“Невже?.. — майнула думка. — Невже хтось побачив мої мандри на хутір? Однак навряд чи отаман в такому разі прислав би за мною цього недотепу. Кількох хлопців, аби схопили й доставили перед очі…”
Длугопольський нервово походжав по освітленій гасовою лампою кімнаті.
— Що ви робили вночі, осауле? — запитав різко.
— Розставив пости і з вашого дозволу спав. Бо сьогодні передбачається важкий перехід, самі казали…
— Де казна? — раптом мало не загорлав Длугопольський. — І де Володимир Антонович? Я посилав до нього — кажуть, вночі подався кудись на бричці…
—
— Скриня з паперами та грішми… — уточнив отаман.
— Однак вона ж охороняється!
— Володимир Антонович порадив поставити біля неї на варту Чмеля. І ось — ні Чмеля, ні Грунтенка, ні скрині…
— Вважаєте?..
— Я поки що нічого не вважаю. Є наказ: нікого не випускати з села. А це ж не голка — двоє на тачанці…
— Вартові були вчасно розставлені і одержали точні інструкції.
— Негайно перевірте пости, осавуле. Візьміть двох козаків і, прошу вас, швидко.
На першому посту біля ставу хлопці вже прокинулися — вони здалеку почули кроки й не підпустили Вовка, поки не почули пароль. Але Петро знав, як міцно вони спали, й був переконаний, що саме цим шляхом втекли Грунтенко з Микитою. Зрештою, втекли, то й втекли, якби награбоване повернулося за адресою, а Грунтенко з Чмелем постали перед трибуналом, та що вдієш? Головна мета — знищення банди, а ті двоє, можливо, далеко й не втечуть…
Коли Вовк доповів отаманові, що жодний з постів не помітив тачанки, Длугопольський розлютився:
— Розстріляти негідників! — вигукнув, але одразу охолов: — Бачите, осавуле, з ким доводиться мати справу!
Вовк краще за нього знав це, та сказав:
— Володимир Антонович був другою людиною в загоні, і його накази виконувалися беззастережно…
— І як я міг так помилитися! — Схопився за голову Длугопольський. — Рік ми були разом, найважчий рік, і хто б міг подумати?..
“І я б не міг подумати… — зізнався сам собі Вовк. — Чміль — здирник і сучий син, у якого нема нічого святого за душею, а от Грунтенко! Які промови виголошував, яким ідейним борцем прикидався… Але ж розумніший за інших: давно збагнув, куди все йде, тверезо оцінив становище й вчасно накивав п’ятами. Тепер він кум королю — повна скриня золота й грошей, перейде кордон — і сам собі господар…”
— Що ви думаєте з цього приводу? — почув запитання Длугопольського.
— Якщо Грунтенко сам поставив на варту Чмеля, й гадати нічого — вони змовилися. Проте на вулиці біля вашої садиби вартував Василь Гундяк… А його навіщо брати у спільники?
— Оце й для мене загадка, — визнав отаман. — Мусимо визнати: пригріли зрадників. Однак жодна революція, жодне народне зрушення не обходилися без зради. Отже, й ми не виняток. Шкода грошей, вони б згодилися, та обійдемося… Уже розвиднилося, осавуле, піднімайте загін, вирушаємо…
Загін вишикувався на площі перед церквою. Вісімдесят шість вершників і дві кулеметні тачанки. Длугопольський проїхав вздовж шереги, пильно вдивляючись в обличчя козаків, зупинився посеред площі, підвівся на стременах і мовив: