Останній заколот
Шрифт:
— Не стріляйте, я здаюсь!
38
Увечері почав накрапати дощ. Вовк одягнув брезентову куртку, насунув каптур на чоло і вийшов на вулицю. У Длугопольського вечеряли: звичайно, з чаркою, але напиватися отаман тепер не давав. І сам пив мало — хіба півсклянки самогону за вечір, тільки для апетиту.
Вовк послався на головний біль, і Длугопольський відпустив його. Та й для чого йому тепер прапорщик? Усе обговорено, з’ясовано й вирішено, завтра загін піднімається й рушає спочатку на Довбиш, аби потім, перетнувши шлях
Вовк прошкував вулицею повільно, немов і справді вирішив провітритися, але роздивлявся уважно — жодна дрібниця не сховалася б від його ока.
Село спало, лише де-не-де світилися вікна. Почувши кроки поодинокого перехожого, гавкали пси, задихалися від люті, брязкаючи ланцюгами, але Вовк, не звертав на них уваги. Навпаки, собаче валування влаштовувало його: хай всі знають, що прапорщик Вовк, заступник командира загону по розвідці, як іменувався тепер, іде додому ночувати.
Ось і кінець села; далі — левада, потім — став, а за ним хутір Романів. Чотири хати на горбочку, і саме до крайньої, що стоїть понад очеретами, й потрібно Вовкові. Дві версти уздовж ставу, всього дві версти, навколо села варта, але ніхто не повинен знати, що прапорщик Вовк уночі виходив з села.
Для чого, можуть запитати, а що він відповість? Отаман наказав нікого не випускати з Трощі, так і буде, називайся хоч Вовком, хоч ведмедем і обіймай будь-яку посаду…
Прапорщик постояв біля крайньої хати, дорога далі забирала круто ліворуч, а просто до ставу в’юнилася стежка. Десь тут, під копицею сіна, мав причаїтися патруль: прапорщик сам поставив тут двох козаків, наказував, аби не спали й пильно дивилися навкруж.
Потім прапорщик пішов на нараду до отамана, “забувши” під копицею торбу із шматком сала та літровою пляшкою самогону. Добре знав хлопців: вранці божитимуться, що нічого не бачили й не знаходили, а пан осавул, як називали тепер Вовка, забув свою торбу у зовсім іншому місці…
На всяк випадок Вовк ішов обережно й за кілька кроків від копиці зупинився. Почув гучне хропіння й посміхнувся: так і є, хлопці метиковані, прикінчили пляшку, закусили салом і тепер сплять, як божі янголи, либонь, і сни їм сняться янгольські — роззява-єсаул з крилами за спиною, замість хреста — непочата сулія в руці.
Обігнувши став, Вовк видряпався на горб. Саме тут мав починатися хутір, удень Петро обдивився всі підходи до нього, он і розлога дичка, отже — за сто кроків потрібна садиба. Вовк постояв під тином, знайшов перелаз і попрямував до хати. Собаки господар не тримав, й Петро похвалив його за далекоглядність. Вовкові тільки бракувало лютого пса: собаки зчинили б галас, і сусіди могли б поцікавитися, що за нічний гість завітав до Никончука.
Петро постукав у темне вікно, але ніхто не відповів. Вовк хотів перейти до іншого вікна, та двері за його спиною зарипіли й почувся чоловічий голос:
— Хто?
— Ви Семен Никончук?
— Ну, я…
— Від Харитона Симиренка.
Чоловік не здивувався і не затурбувався. Пропустив Петра до хати, запалив свічку, підніс її в руці, розглядаючи прибульця, й запитав:
— Що передав мені Харитон Симиренко?
— Картопля в нього вродила й можете приїхати.
— Власної нема куди подіти, — одповів Никончук і подав Петрові руку. —
— Завтра, — відповів Вовк, — завтра кінчатимемо з бандою.
— Е-е, — сказав Никончук із сумнівом, — у Длугопольського якесь собаче відчуття небезпеки. Двічі я скакав у Бердичів і двічі приводив у Трощу полк — обидва рази невдало. Востаннє два тижні тому: запізнилися лише на півтори години…
— Усе значно простіше, — пояснив Вовк. — Длугопольський своєчасно дізнавався про маневри нашої кінноти і вживав заходів.
— І ти, товаришу, певен, що завтра не дізнається?
— На всі сто.
— Чому?
— Бо полк піде не до Трощі, а напереріз отаманові. І ніхто, крім командира полку й комісара, не знатиме маршруту. Ну, ще ми з тобою, товаришу Никончук.
— Кажи, товаришу… Не цікавлюся, як звешся, не моя це справа, але кажи все, що потрібно. Передам в акураті.
— Запам’ятовуй, товаришу Никончук, — Петро почав повільно, мов диктував учням: — Банда отамана Длугопольського виходить із Трощі завтра у першій половині дня, приблизно о десятій годині. Маршрут через Довбиш на річку Іршу. Чекати банду слід за три кілометри перед селом Володарськ-Волинський. Там ліс, я виїду вперед з кінним патрулем, і, якщо зможу, подам сигнал. Передаси комполку товаришеві Вариводі: нехай один з ескадронів полишить у засідці, аби пропустив Длугопольського на Володарськ-Волинський і перерізав йому шлях до відступу. Отаманові нікуди буде подітися: праворуч Ірша, а береги там болотисті, на лівому фланзі відкрите місце — там можна десь у вибалку поставити кулемет. Від села вдарить полк, а ескадрон в тилу: амба отаманові і всій його банді, хватить їм гуляти!
— Давно хватить, — відгукнувся Никончук. — То я пішов сідлати коня.
— Усе запам’ятав?
— Усе точно, слухай… — І Никончук майже слово в слово переповів сказане Вовком.
— Справді, на пам’ять не скаржишся… — схвалив той. — Коня маєш доброго?
— Доскаче.
— Притомиться — поміняєш у Чуднові. Знаєш у кого?
— Василь Мірошник?
— А пароль пам’ятаєш?
— Вже казав: на пам’ять не скаржусь.
— То я пішов, поки мої вартові не прокинулися, — посміхнувся Вовк. — Я їм для усолоджений душі й тіла пляшку самогонки підкинув.
Вовк дочекався, поки Никончук виїхав з хутора, й почимчикував назад в’юнкою стежкою. Вартові спали — либонь, спатимуть аж до ранку, подумав Петро, і сам пішов спати, бо день завтра обіцяв бути не з легких.
39
Фрося не спала півночі. Сергіїв полк піднявся по тривозі вчора вранці й пішов кудись з Бердичева на північ.
— Тепер банді кінець! — тільки й сказав Сергій.
Отже, мас бути бій, можливо, вже відбувся, і Фрося крутилася у ліжку, уявляючи собі ситуації одну страшнішу за іншу. То Сергій летить на чолі полку з високо піднятою шаблею, і кулеметна черга косить його, то лежить поранений серед чистого поля, й тільки вірний друг вороний схилив над ним голову…
Весь час ввижалося погане, й нараз Фрося згадала бога, хотіла помолитися, щоб захистив, але подумала: все ж Сергій червоний командир, і бог проти нього, бо скільки бандитів моляться за свою перемогу — вони поставили не одну свічку і не в одній церкві…