Останній заколот
Шрифт:
“То, кажеш, на Єлісейських Полях? — перепитував, втупившись у Петра. — А як ресторан зветься? “Гальський півень”? Щось не пам’ятаю такого… Якщо обличчям до Тріумфальної арки, то ліворуч? За вулицею Марбеф чи перед нею?”
“Стоїть там на розі тумба, рекламою обклеєна, — пояснював Петро, не розуміючи, навіщо Павловському такі деталі.— А як рю зветься, їй-бо не згадаю. Рю та й рю, вужча, звичайно, за Єлісейські Поля, електричні ліхтарі й вітрини…”
“Щасливий ти, — аж постогнував Богдан Юліанович, — я знаєш, скільки дав би, аби
“То їдьте, хто вам не дає, — удав з себе дурника Вовк. — Зв’язок налагоджений, та й грошей вистачить, навіщо кур’єра ганяти?”
“Молодо й зелено, — скрушно відповів Павловський, — хто ж тут замість мене порядкуватиме?”
“А я, — хотів одказати Вовк, — ви мені тільки свої явки та зв’язкових назвіть, а я вже тоді швидко розгорнусь, значно швидше, ніж можете уявити… Та й часу для роздумів матимете багато, дивлячись на небо крізь загратоване віконечко…”
Але сказав те, чого саме чекав від нього Богдан Юліанович:
“Так, крім вас, тут ніхто не справиться… Радловський і Вакар про вас тільки й говорять. Просили передати, що з нетерпінням чекають наступних повідомлень, особливо від якогось штабіста”.
“Штабіста, так і сказали? — перепитав Павловський. — Жартівники, ну й жартівники…” — зареготав дрібно.
“Що сказали, те й передаю, — образився Вовк. — Моя справа теляча, ви самі розбирайтеся”.
“Тепер уже не теляча, хлопче, — посерйознішав Богдан Юліанович. — Тепер ти, прапорщику, зав’язаний в нашому вузлику й маєш мене слухатися”.
“Ні, Богдане Юліановичу, — заперечив Петро, — я до вас з паролем потрапив, а цей пароль від отамана Грунтенка одержав. Перед ним і звітуватиму”.
“Але ж сам казав: отаманам не світить, з-за кордону ніхто їм не допоможе. Я так міркую: погані їхні справи, до зими ще погуляють лісами й перелісками, а потім їх червоні прищучать. Точно, прищучать, а ти, хлопче, мені б тут знадобився, я б тебе ще раз у Париж міг би запустити”.
“Не встигнете, Богдане Юліановичу, — хотілося відповісти Вовкові. — Може, я ще до вас повернуся, коли покінчимо з Длугопольським, а може, й ні: не так уже й довго вам під Голосієвом сидіти лишилося, от тільки б на шпигуна із штабу округу вийти…”
Обговорюючи план подальших дій, Горожанин з Колесниковим передбачали, що Павловський спробує затримати Вовка біля себе, проте вирішили: Петро потрібніший на Поліссі. Після нальоту на Краснопілля банда Длугопольського, щоправда, сидить більш-менш тихо, проте в лісах на півночі Волинської губернії з тютюнникових недобитків утворено повстанську армію, окремі загони якої бешкетують по лісових селах. Не виключено, що всі ці банди спробують об’єднатися — в такій ситуації варто ізолювати Длугопольського, навести на нього Бердичівський кавалерійський полк і знищити.
А Павловського київські чекісти поки що “розкручуватимуть” без Вовка.
“До Парижа я б ще раз з’їздив, — відповів тоді Вовк Павловському. — Сподобалося мені там, магазини шикарні
“Будуть гроші, — упевнено пообіцяв Богдан Юліанович. — Справи наші йдуть угору, а за все треба платити, от і примусимо декого не скупитися”.
“Скоро журнал з-за кордону прийде, — повідомив Вовк, — варшавським каналом. Наказано поширити негайно, використавши відомих вам членів організації”.
“Овва, організації! — удав здивування Павловський. — Якої організації? Видають бажане за дійсне, а якщо розібратися…”
“Вакар сказав, — перебив Вовк, — що статтю, яку ви передали для “Нови”, схвалено. Її видрукують у першому номері. Просили, аби професори, з якими ви зв’язані, повідомили про реакцію на журнал і на статтю окремішньо”.
“Базікало цей Вакар. Пустодзвін і базікало. Колись ми таких, як він, до секретної роботи і на гарматний постріл не підпускали. Однак на безриб’ї і рак риба”.
Вовк у душі погодився з думкою Павловського про Вакара, проте визнав за можливе заперечити:
“Наскільки я зрозумів, і ви, і я працюємо на цю організацію. Навіщо ж гудити її? Усе ж якийсь шанс якщо й не звалити червоних, то хоч би нашкодити їм”.
Павловський подивився на Вовка уважно й мовив серйозно — Петро збагнув, що Богдан Юліанович уперше був з ним гранично відвертий:
“От заради цього й живу на світі!”
Тепер, сидячи на возі, Петро раптом подумав: а для чого живе він? Власне, міг би відповісти відразу, ні на йоту не схибивши проти совісті: заради перемоги світової революції. Аби побачити, як об’єдналися пролетарі всіх країн. Якщо ж не доживе до цього світлого майбутнього, то хоч наблизить його. І в разі потреби умре за велику пролетарську справу.
Звичайно, нікому не хочеться вмирати. Он як гарно на світі: білі хмарки застигли на синьому небі, курява здіймається за возом, дзвенить десь у височині жайворон і пахне достиглим житом. Життя дивовижне й чудове, та кожна справжня людина тому й зветься справжньою, що має обов’язки й переконання, тобто свою людську честь, і ставить цю честь над усе.
Дорога повернула до лісу, вони проїхали версту узліссям, і за поворотом відкрилися перші хати Високої Печі.
— Слава богу, дісталися. — Візник зняв кашкета й перехрестився широко й полегшено.
— Бавляться на дорогах? — запитав Вовк.
— Давно не чути, та все могло статися.
— Що в тебе візьмеш? Мішок із збіжжям?
— А коня? — заперечив візник. — Мерин, бачиш, справний, а коні зараз у ціні.
“Коні завжди в ціні, — подумав Вовк. — Це тепер автомобілі й трактори замість коней вигадали, та коли ще нароблять тих машин, і невідомо, що з цього вийде. Спробуй на тракторі з усім впоратися… Ну, зорати чи посіяти, ще можна заборонувати поле, а як сіно з лугу привезти, коли там не дорога, а стежина? І не будеш город біля хати трактором орати — там йому й повернутися ніде”.