Останній заколот
Шрифт:
Солодкі Василеві мрії про одруження перервала поява Швайковського. Жора не озираючись попрямував до воріт, і Мальцев не без злостивості подумав, що на місці Швайковського він би поводився обережніше: контра погана, суне, як справжній трудящий з чистою совістю, аніскілечки не соромлячись. Однак, вирішив, колись він зможе висловити цьому пронозі у вічі все, що думає про нього…
Швайковський повернув на Бібіковський бульвар, спустився по ньому й попрямував Великою Васильківською. Ішов швидко, Мальцев поспішав за ним, тримаючись попід будинками, аби в разі чого повернутися до вітрини чи заховатися в підворітні. Біля костьолу, коли Мальцев
“Куди, — подумав Мальцев, — куди пхаєшся, свиня?” Адже за Кузнечною напівзруйноване трамвайне депо, за ним — Байкове кладовище, а що робити цьому контрикові на кладовищі?
І все ж Швайковський попрямував угору до кладовища. За залізничним мостом притишив ходу — Мальцев заховався за рогом і, виявилось, дуже вчасно, бо Швайковський огледівся, постояв біля тіток, що продавали квіти, але нічого не купив і почав повільно підніматися до головного входу на кладовище.
Василь прилаштувався до натовпу, що йшов за катафалком. Труну везли повільно, і Мальцев подумки сердито підганяв візника. Побачивши, що Швайковський звернув з центральної алеї, Мальцев, ховаючись за пам’ятниками й деревами, пішов за ним. Нарешті помітив: Швайковський зупинився перед білим мармуровим склепом. Василь заховався за могилою, присів, визираючи з-за кущів. Швайковський злодійкувато огледівся, витягнув щось з внутрішньої кишені піджака й нахилився до решітки склепу. Він затримався всього кілька секунд, знову роззирнувся й попрямував назад до центральної алеї.
У Мальцева не було часу на роздуми. Що вчинити? Податися за Швайковським? Але ж той напевно піде до своєї репертуарної колегії й сидітиме там до обіду. Може, варто обшукати склеп, адже Швайковський точно заховав щось у ньому — Мальцев міг дати голову на відсіч, що назад до кишені Швайковський нічого не поклав.
Певно, треба обдивитися склеп, вирішив, а цей Швайковський нікуди не дінеться.
Вирізьблені золотом літери на білому мармурі сповіщали: “Генерал-майор Горлов Боніфацій Ігоревич”, далі йшли дати народження й смерті, ще якийсь текст, що прославляв генералову мужність і відданість, та Мальцев читати не став. Слава богу, померла контра, дожив би — поставили б до стінки золотопогонника клятого, он який пам’ятник йому споруджено, і з того світу плює на трудовий народ, сам під відшліфованим мармуром лежить, вгорі ще янгол приліплений, а пролетаріат в сирих підвалах тулиться.
Мальцев чіпким оком огледів склеп. Швайковський нахилився, отже, поклав щось унизу, біля решітки — Василь поторгав мармурові плити, проте нічого не знайшов. Обмацав пальцями, спробував похитати — знову нічого. Але ж схованка має бути тут, бо Швайковський нахилився лише на кілька секунд, одразу випростався й пішов геть…
Зненацька Василеве око зачепилося за ледь помітну щілину між мармуровою плитою і чавунною решіткою. Помацав плиту, вона захиталася, і Мальцев, відхиливши її, побачив конверт. Витягнув його обережно, двома пальцями. Конверт був заклеєний, Мальцев глянув крізь нього на сонце, побачив усередині папір і металеві монети. Повагався трохи — може, за цим конвертом зараз прийдуть і він прогавить чергового контрика! — і все ж заховав конверт до кишені. Вирішив: усе одно за конвертом обов’язково хтось прийде, адже в ньому гроші й документи. Якщо навіть прийдуть невдовзі, до того, як він знову покладе пакет у тайник, нікуди не дінуться, з’являться ще раз…
І Мальцев повернув до виходу з
Тут стояло кілька “ваньок”, і Мальцев вирішив витратитися на візника: наказав їхати на Єлизаветинську.
Горожанин вислухав дещо плутану Василеву розповідь і спокійнісінько розірвав конверт, пояснивши:
— Звичайний, такий ми й у себе знайдемо…
Висипав на стіл кілька золотих п’ятірок, дістав клаптик паперу, розгладив долонею і прочитав уголос:
“С.П. Радий повідомити Вам, що наші друзі лишилися вельми задоволені Вашими паперами. Надсилаю те, що одержав персонально для Вас. Канал зв’язку працює успішно, друзі просять подвоїти зусилля. Інформація, яка є у Вашому розпорядженні, дуже цінна, й наш друг Ш. тепер двічі на тиждень забиратиме її — по понеділках і четвергах. Дуже важливо одержати дані про дислокацію порохових погребів та складів вибухівки. Сподіваюсь, що платня відповідатиме змістові інформації. З пошаною. Ваш Я.”.
— Вісім золотих п’ятірок, — підрахував гроші Мальцев. — Не так уже й погано. Я одержую…
— Натякаєш, що Радянська влада недооцінює твої здібності? — запитав Горожанин. Видобув зі столу конверт, зсипав туди золото, поклав записку й заклеїв. — Бери, товаришу Мальцев, і їдь разом з Осьмушком на Байкове. Чергувати до двадцять другої години, тоді вас змінять. Шпигуна взяти живим, ясно?
— Візьмемо, товаришу Горожанин, — пообіцяв Мальцев упевнено, — аби тільки з’явився!
34
Олег Данилович повернувся на бік, обійняв Наталю за плече, поцілував у потилицю.
— Не спиш? — запитав.
— Не сплю. А ти чого?
Олег Данилович нерішуче прошепотів:
— Так…
— Кажи вже.
— Не хотів, — чесно визнав Олег Данилович, — та доведеться.
Він притиснувся щокою до теплого Наталчиного плеча й розповів про виклик до ДПУ, про чай з Серафимою Володимирівною і Бертою Абрамівною.
Наталя помовчала, зітхнула й поцікавилася:
— А чому ж мене не розпитував? Я знаю про Олексу більше, ніж вони.
— Не наважився.
— Отож, — осудливо сказала Наталя, — мене посоромився.
Олег Данилович відсунувся від жінки, відчувши її осуд, заклав руки під голову, помовчав.
— Така справа, — зробив спробу виправдатися, — йдеться про зраду й шпигунство…
— Так, і все ж уся ця історія погано пахне…
— Ти засуджуєш мене?
— Хочеш, щоб виправдала?
— Важко?
— Мені — ні…
— Бо кохаєш? І готова простити все?
— Готова.
— Гадаєш, учинив негарно? Фактично доніс…
— Ну що ти… Не картай себе.
— Усе так складно… — поскаржився Олег Данилович. — А може, ти сам усе ускладнюєш?
— Сумління… Як жити без сумління? Тепер багато хто навчився цього, і жити їм, певно, легше.
— Ти вчинив так, як підказувало сумління.
— А тепер воно мучить мене. Бо віддав на поталу людину…
— Сам казав: Олекса шпигун і зрадник…
— І все ж було б краще, якби обійшлися без мене.
Наталя подумала й сказала:
— Правда на твоєму боці. — Помовчала й додала: — Але ж у кожного своя правда. Білі розстрілювали червоних заради своєї правди, а червоні білих також в ім’я своєї.
— Але ж є загальнолюдські ідеали й загальнолюдська правда!
— А скажи мені, — запитала Наталя по паузі, — заради цієї загальнолюдської правди зміг би ти вбити людину? Навіть знаючи, що вона — запеклий ворог?