Останній заколот
Шрифт:
— У бою — так, — подумавши, відповів Олег Данилович.
— А розстріляти?
— Ні.
— От бачиш, — переможно вигукнула Наталя, — коли рубали голову Карлу Першому, кат, мабуть, був упевнений, що робить справедливу справу, але підводився на ешафот у машкарі, бо, ненавидячи своїх гнобителів, народ зневажає й катів.
— Ми залізли в хащі, з яких не просто вилізти.
— Навіть неможливо.
— Люди такі різні, — безнадійно сказав Олег Данилович, — у нас в гаражі є комірниця Дороговказ, я казав тобі про неї,
— Помиляєшся, — заперечила Наталя, — вона б знищила тебе не за твої колишні погони, вона б розстрілювала всіх, кому заздрить, а заздрить вона півсвітові.
— Гадаєш, саме з таких виходять кати?
— З кого ж іще?
— Наше щастя, що таких людей мало. І в міру того, як суспільство вдосконалюватиметься й розумнішатиме, їх ставатиме все менше й менше.
— Важко повірити в швидке вдосконалення людини.
Олег Данилович подивився на Наталю здивовано, але в темряві не розібрав виразу її обличчя. Проте мовлено було достатньо жорстко.
— Чого ж ти хочеш? — запитав уражено.
— Правди.
— Знаючи, що її не може бути?
— Так, знаючи це. Хочу, аби люди прагнули її. Розумієш, усі ми раби — чи то звичок, чи то виховання, чи просто рабство закладене в генах. Чогось боїмося — втратити посаду, гроші, прихильність друзів, схвальний погляд начальника, ми боїмося смерті й брешемо самі собі, що існує потойбічний світ, все людство загрузло в брехні й ніяк не видереться з цього багновиська.
— Ти засуджуєш мене, — сумно сказав Олег Данилович, — та чи зможеш простити?
Наталя погладила його по голові зовсім як маленького хлопчика.
— Я вже простила тебе, — мовила. — Однак скажи, чи погодився б ти з пропозицією отого Горожанина, якби не був колись полковником?
Вона влучила просто в саму десятку, і Олег Данилович подумки віддав належне її проникливості.
— Маєш на увазі: я погодився, щоби хоч трохи спокутувати свою вину?
— Хіба не так?
— Може, не зовсім. Просто я ще не вважаю себе остаточно своїм у цьому суспільстві, його закони й звички ще не ввійшли в мою плоть і кров, не стали невід’ємно моїми.
Олег Данилович заплющив очі й подумав: оце, що він сказав зараз, також брехня, невеличка, проте брехня. А якщо чесно, то все йде від того, що він чогось боїться. Бо від Горожанина, голови губвиконкому, ще якогось начальства залежить, працюватиме він в гаражі чи десь в іншому місці, зрештою, його щастя з Наталею, а без неї він не уявляє життя. От і доводиться йти на маленькі, та все ж компроміси, як він з тою ж Дороговказ: інший зовсім би не розмовляв з нею, не звертав на неї уваги, а він но раз уже ловив себе на тому, що намагається бути з комірницею підкреслено люб’язним. Іноді навіть запобігаєш перед нею, визнав нарешті відверто, але ж добре визнавати таке тільки перед самим собою, ну, почервонієш у темряві, як зараз,
Олег Данилович мимоволі тяжко зітхнув, і Наталя присунулася до нього.
— Я не засуджую тебе, — гаряче видихнула у вухо.
“Однак я засуджую сам себе”, — міг би відповісти Олег Данилович, та промовчав. А потім подумав: а чого засуджувати? Хто вони, оті яковлєви та іже з ними? Мерзота, погань, паскуди… І чи варто з-за них займатися самобичуванням? Той же Яковлєв, якщо б зміг, плюнув би на нього, розтер і тут же забув. З таких, як Яковлєв, за сприятливих умов виходили побєдоносцеви та аракчеєви.
Ця думка начебто заспокоїла Олега Даниловича, притулився до Наталі й хотів заснути, та десь всередині все ж ворушився якийсь непомітний, маленький, зовсім мікроскопічний хробачок. Олег Данилович навіть знав, як він зветься: муки сумління. Знав також, що вгамувати його зовсім легко, та не міг чи не хотів — не спав і крутився на ліжку аж до ранку.
35
За ворітьми почувся гуркіт коліс, рипнула хвіртка, Фрося відірвалася від грядки з морквою і побачила Гольдройза. Йона Янкелевич оглянув подвір’я, привітно помахав господині рукою. Непоспішливо дістався веранди, вмостився на табуретці, й дивно було, як вона витримує його огрядне тіло.
Фрося сіла навпроти Гольдройза. Догадувалась, чого з’явився, та мовчала, чекаючи, що скаже сам.
Йона Янкелевич витягнув коробку цигарок, покрутив коліщатко дешевенької, проте надійної запальнички, випустив з ніздрів хмару пахучого диму, спідлоба глянув на Фросю і запитав:
— Знаєш, чого я хочу?
— Ні.
— І не догадуєшся?
— Догадуюсь.
— Чого ж мовчиш?
— А самі скажете.
— Якщо прийшов, звичайно, скажу, — погодився Йона Янкелевич. — Гарного мало.
— Авжеж.
Гольдройз покрутив головою на товстій шиї, йому це вдавалося важко, та все ж устиг помітити, що в садибі, крім них, нікого нема. Однак запитав:
— Ми самі?
— Як бачите.
— А де чоловік?
— Бандитів ловить.
— Бандитів… — невдоволено пробуркотів Гольдройз. — Слово яке винайшли! Негарне слово…
— Як же їх називати?
— Можна по-різному: повстанці, народні месники…
— Які ж народні, коли села грабують?
— Начулася… — заперечив Гольдройз. — Як же їм прожити, якщо в селах харч не брати?
— Були б справжніми народними месниками, народ би їх і прогодував.
— Народ у нас ще того… — повчально мовив Йона Янкелевич. — Народ сам не знає, чого йому треба. Вчити треба народ, скажу я тобі.
— Нагаями?
— Батько тебе різкою напучував?
— Батько — ні, мати.
— Отож, іноді й нагаї не завадять. Люди після них розумнішають. То батько, кажеш, тебе не напучував? Жалів тебе батько, а ти йому от чим віддячила…