Останній заколот
Шрифт:
— То він же Сергія під кулі вів!
— Під кулі… під кулі… Знаєш ти багато! Ванько Ванькович на тебе все життя поклав, а ти що йому?
— Сергія не віддам! — рішуче заявила Фрося.
— Не віддам… не віддам… — знову передражнив її Гольдройз. — Хто тебе питатиме?
— От що, Йоно Янкелевичу, — спалахнула Фрося, — не вийде в нас розмови. Кажіть, по що прийшли, бо моркву маю вистьобати.
— Почекає твоя морква. Аби мені твої турботи… — Гольдройз нараз хитро примружився й запитав: — Ти мою Рахіль знаєш?
— Дружину вашу?
—
— Бачила.
— Ну, і що скажеш?
— Жінка як жінка. Огрядна…
Йона Янкелевич зареготав задоволено й потер своє велике черево.
— Огрядна — не те слово. Бочка — от що моя Рахіль. А побачила б її двадцять років тому! Стеблинка, точно кажу, стеблиночка, а вродлива, а сміхотлива, не ходила — пританцьовувала. Точно як ти…
— Ну й що?
— А те, дитино, що не відомо, якою ти колись станеш, — пояснив Гольдройз жорстко. — І чи захоче Сергій на тебе тоді дивитися…
— Гадаєте?..
— Гадаю, — перебив Йона Янкелевич, — навчити тебе хочу. Кожному чоловікові жінка колись набридає. Як мені Рахіль. Це тільки дурні кажуть, що євреї товстих жінок люблять. Розмова у нас відверта, то скажу: мені більше дівчатка подобаються, оті, мов стеблиночки. А знаєш, що біля Рахілі тримає?
— Обов’язок?
— Обов’язок!.. — весело й голосно зареготав Йона Янкелевич. — А чхати я хотів на обов’язок. Нема обов’язків у ділової людини, та й взагалі, чоловік, коли жінка йому набридає, сто причин вигадає, аби себе виправдати. Гроші мене з Рахіллю пов’язали, дали за нею знаєш скільки!
— То ж революція все відібрала…
— У дурних. І розумні, правда, втратили, але не все. А Рахіль товста-товста, а кебету має. Я свої гроші по банках тримав, акції купував, землю, магазин навіть у Києві мав. Де та земля і де той магазин? А акції? Ними тільки… — Йона Янкелевич зробив виразний жест. — Збереглася, правда, дещиця, не брехатиму, збереглася, от ми й знову на поверхні плаваємо і кермо намагаємось твердо тримати. А Рахіль моя безцінна золотом та камінцями бавилася, я їй такі вигідні справи міг влаштувати — за рік капітал би подвоїла, а вона лише рученькою своєю пухленькою махала. От і цілую я тепер оту рученьку, бо на пальчиках стільки всякого, що пів-Бердичева купити можна. — Замріяно закотив угору очі. — А чим ти свого комполку прив’яжеш? — запитав раптом зовсім іншим тоном.
— Не такий він, як ви, — заперечила Фрося, — і гроші нам — тьху…
— Дотепер було тьху, коли батько всім забезпечував. Ти свого благовірного м’ясом годувати схочеш, а на його платню не розженешся.
— Город у мене, — обвела навколо рукою Фрося, — овочі і яблука всю зиму матиму.
Гольдройз також огледівся довкола, що далося йому значно важче, й схвалив.
— Город у тебе справний. І взагалі ти нівроку, тому червоному командирові щастя саме до рук далося. Бачу я, Фросю, не переконати тебе, хоч і хотілося…
— Де батько? — запитала Фрося.
— Отак я тобі й повідомив… Приведеш ескадрон, а вони шашки наголо й порубають Ванька
— Міліція його розшукує, все одно заарештують.
— Отак байдуже кажеш?..
Фрося замислилася. Після того, як врятувала ескадрон від бандитських куль, мала довгу розмову з Сергієм і висповідалася. Розповіла, що був у них дім під Таращею і жили заможно, що селяни лютували на батька й довелося втекти, але батько все одно носив камінь за пазухою, ненавидів нову владу, от і вирішив допомогти бандитам. Але про Якубовича змовчала, виправдовувала себе тим, що не можна ятрити Сергієві серце, та була нещирою сама з собою. Боялася: кине, лишить самотньою, переважить у ньому ота класова свідомість, про яку тепер пишуть усі газети. Але хіба може хоч щось на світі переважити кохання? У неї — ні, але ж у Сергія?..
А він сидів мовчки, потім закурив і тільки світлячок цигарки освітлював кімнату. Докурив аж до пучок, загасив цигарку й сказав:
— Я з комісаром балакав, і він твій вчинок схвалює. Пішла ти протії контри, отже — паша. Те, що було, забудь, я в твоєму минулому копирсатися не буду. Люблю я тебе, Фросю, й вірю тобі.
Сергій обійняв її міцно, й вона притиснулася до нього, і не було тоді на світі щасливіших за них. А потім Сергій сказав:
— Ми твого батька все одно спіймаємо. Не сьогодні, то завтра. Якщо дізнаєшся про нього, мені скажеш.
Фрося лише кивнула, але подумала: навіщо? Адже батька напевно розстріляють, і його кров буде на ній. Хай вже ловлять самі. І нехай би вони скоріше поїхали звідси — кудись у Київ чи навіть до самої Москви, якомога далі від Таращі, хоч і в Сибір, вона звикне до всього, аби покінчити з минулим.
І ось це минуле сидить зараз перед нею на табуретці — огрядне і самовпевнене. Звуть це минуле Йоною Янкелевичем Гольдройзом. І треба спекатися його.
— Чого хочете? — запитала Фрося сухо.
— Батькові речі. Скриня його тут… Решту не потребує.
Фрося знала: у скрині батько зберігає найкоштовніше, мабуть, гроші й золото. Хотіла сказати про неї Сергієві, та утрималася. Невідомо, що насправді у тій скрині, потрапить до міліції чи навіть ДПУ, почнуть розбиратися й докопаються до всього. Тому, повернувшись з Іванополя, одразу перенесла батькову скриню на горище, заховала у глухий кут, закидала різним мотлохом. Виявляється, вчинила правильно, бо наступного ранку наскочила міліція, обшукали всю батькову половину, але нічого, крім одягу та різних дрібниць, не знайшли.
— Скриню я заховала, — одповіла Гольдройзові. — І вчасно, бо міліція трус робила.
— А ти — розумниця! — Йона Янкелевич подивився на неї з повагою. — Розумніша, ніж я вважав.
— Ходімо, — тільки й сказала Фрося.
На горищі було сухо й пахло травами: тітка Горпина сушила тут чистотіл, пустирник та ще якесь листя. Фрося витягнула із закута скриню, поставила перед Гольдройзом.
— Беріть.
Йона Янкелевич дістав з кишені ключ, подав.