Останнє запитання
Шрифт:
— Це Х-23, — впевнено сказав Джерродд, так міцно зціпивши руки за спиною, що аж пальці побіліли.
Маленькі Джерродітти, двійко дівчат, уперше подорожували надпростором і були приголомшені дивовижною картиною антисвіту. Вони завмерли, потім кинулися до мами, гукаючи:
— Ми дісталися до Х-23!… Ми дісталися до Х-23!… Ми дісталися!…
— Замовкніть, діти! — нагримала Джерродайн. — Ти певний, Джерродде?
— А що ж це інше може бути? — запитав Джерродд, глянувши на металевий виступ під стелею. Він тягся через усе приміщення,
Навряд чи Джерродд знав щось про нього більше, ніж те, що він звався Мікроваком і що в разі потреби він дасть відповідь на будь-яке запитання. Комп’ютер вів кораблі до визначеного місця, забезпечував живлення енергією з тієї чи іншої Суб-галактичної Силової Станції, обчислював траєкторії для наддалеких стрибків. Родині Джерродда залишалося тільки чекати в комфортабельному житловому приміщенні корабля.
Хтось розповідав Джерроддові, що «ак» в кінці слова «Мікровак» походить від назви «аналогічного» комп’ютера у стародавній англійській мові, та й це вже майже забулося.
Джерродайн дивилася в оглядовий екран, очі її зволожніли:
— Я не можу стриматися. Не віриться, що ми залишаємо Землю.
— Чому? Через Піта? — напосідав Джерродд. — На Землі ми нічого не мали, а на Х-23 матимемо все. Ти не будеш самотньою, бо ми ж не перші. На планеті вже понад мільйон жителів. Боже! А нашим праправнукам доведеться шукати нових світів, бо Х-23 вже буде перенаселена. — Він на хвилину замовк і провадив далі: — Яке щастя, що комп’ютер знаходить нові траєкторії міжзоряних шляхів у цих перенаселених світах.
— Я знаю, знаю, — зітхнула Джерродайн.
Джерродітт І вигукнула:
— Наш Мікровак — найкращий Мікровак у світі!
— Я теж так думаю. — Джерродд розкуйовдив доньчине волосся.
Прекрасне це почуття — володіти Мікроваком; Джерродд був щасливий, що належав до свого покоління, а не до якогось іншого. За батькової молодості теж були комп’ютери — велетенські машини, що займали сотні квадратних миль. По одному на кожну планету. Називалися вони планетними АКами. Протягом тисячі років їхні розміри постійно зростали, а потім вони всі відразу самовдосконалилися. Замість звичайних транзисторів з’явилися молекулярні лампи, це дало змогу навіть найбільший Планетний АК піднімати в космос і він займав тільки половину корабля.
Джерродда тішила думка, що його власний Мікровак багато досконаліший, ніж стародавній Мультивак, який уперше приборкав Сонце. І не менш потужний, ніж Земний планетний АК (найбільший), який перший вирішив проблему наддалеких подорожей, зробивши можливим перельоти до зірок.
— Так багато зірок, так багато планет, — задумливо зітхнула Джерродайн. — Мені здається, що люди завжди будуть переселятися на нові планети, так само як і ми.
— Не завжди, — сумно посміхнувся Джерродд. — Настане день, і все це скінчиться. Через мільярди років. Багато мільярдів. Ти ж бо знаєш — навіть зірки вмирають. Ентропія неминуча.
— Що таке ентропія,
— Ентропія, хороша моя, — слово, що означає поступове згасання Всесвіту. Все колись умирає, ну як твій маленький робот ходун-балакун, пригадуєш?
— А хіба не можна підключитися до іншого джерела енергії, як ми зробили з роботом?
— Власне, джерелом енергії є зірки, моя дитинко. Колись вони зникнуть, і енергії не стане.
Джерродітт І одразу почала рюмсати.
— Не дозволяй їй, татусю, загинути. Не дозволяй.
— Тільки поглянь, що ти наробив, — із серцем прошепотіла Джерродайн.
— Я не думав, що це їх налякає, — тихо відповів Джерродд.
— Запитай у Мікровака, — заходилася Джерродітт І, — запитай у нього, як увімкнути зірки знову.
— Ну ж бо, запитуй, — сказала Джерродайн, — це заспокоїть їх. (Джерродітт II теж почала плакати).
Джерродд знизав плечима.
— Зараз, зараз, любі мої, запитаю. Не хвилюйтесь, Мікровак усе нам розкаже. — І, зробивши запит, додав: — Надрукуй відповідь.
Джерродд зібгав стрічку й весело сказав:
— Ну от, Мікровак нам говорить, що у свій час про все потурбується, так що не бійтеся.
— А тепер, діти,швиденько спати. Незабаром ми будемо в нашому новому домі, — сказала Джерродайн.
Перед тим як кинути стрічку, Джерродд ще раз перечитав написане: «Брак даних для чіткої відповіді». Він знову стенув плечима і глянув на екран. Х-23 була прямо по курсу.
VJ-23X з Лемета, уважно розглядаючи чорні заглиблення на тримірній карті Галактики, говорив:
— A от цікаво, чи не здаємося ми смішними, що так серйозно займаємося цією справою?
MQ-17J з Нікрона похитав головою:
— Гадаю, ні. Ти ж знаєш, що за такого нестримного заселення Галактика буде заповнена вже через п’ять років.
Їм на вигляд було трохи більше за двадцять, обидва стрункі й високі.
— Все-таки я маю сумнів, — сказав VJ-23X, — чи варто нам подавати Раді Галактики такий песимістичний звіт.
— А я б не повірив іншому звітові. Він їх трохи розворушить. Ми примусимо їх ворушитися.
VJ-23X зітхнув:
— Космічний простір нескінченний. Сто мільярдів галактик для освоєння. Навіть більше.
— Сто мільярдів не є нескінченність, до того ж вони весь час зменшуються. Подумай! Двадцять тисяч років тому людство вперше розв’язало проблему використання зоряної енергії, а кількома століттями пізніше стали можливі міжзоряні польоти. Людству потрібно було мільйон років, щоб заселити невеликий світ і всього п’ятнадцять тисяч років, щоб заповнити всю Галактику. Тепер населення подвоюється кожні десять років…
VJ-23X докинув:
— Завдяки безсмертю.
— Правильно. Безсмертя є, і ми повинні з цим рахуватися. Я припускаю, що безсмертя має і зворотний бік. Галактичний АК розв’язав багато наших проблем, але, навчившись запобігати старості, він перевершив себе.