Останнє запитання
Шрифт:
— Гадаю, ти ще не збираєшся залишати життя.
— І думки не маю, — огризнувся MQ-17J і додав уже лагідніше: — Ще ні. Я досить молодий. Скільки тобі?
— Двісті двадцять три. А тобі?
— Мені ще нема двохсот… Та повернімося до нашої розмови. Населення подвоюється кожні десять років. Настане час, і наша Галактика заселиться, за десять років ми заселимо іншу. Ще десять років — і ще на дві більше. Наступне десятиліття — і на чотири більше. За сто років ми займемо тисячу галактик. За тисячу років мільйон. За десять тисяч — увесь знаний Всесвіт.
VJ-23X сказав:
— Тут не
— Слушно. Вже тепер за рік людство використовує дві сонячно-енергетичні станції.
— Енергію майже вичерпано. Наша Галактика за рік висмоктує тисячу сонячно-енергетичних станцій, а ми тільки дві.
— Згоден, але якби ми навіть використовували всі станції, то тільки відтягнули б кінець. Енергетичні потреби зростають у геометричній прогресії, швидше за населення. Ми залишимося без енергії раніше, ніж устигнемо перебратися на нові галактики. Цікава проблема. Дуже цікава.
— Людство створить нові зірки з міжзоряного газу.
— А може, з розсіяного тепла? — саркастично запитав MQ-17J.
— Можливо, є який-небудь спосіб спрямувати енергію у зворотному напрямку. Треба запитати Галактичний АК.
Насправді VJ-23X й не збирався запитувати, та MQ-17J вихопив з кишені особистий контакт-АК і поклав його на стіл.
— Я й сам про це думав. Одного дня перед людством постане така проблема.
MQ-17J задумливо подивився на маленький пристрій. Контакт-АК мав вигляд кубика розміром у два дюйми — і більш нічого. Через надпростір він з’єднувався з великим Галактичним АКом, що обслуговував людство. Причім надпростір був уключений у схему комп’ютера як його інтегральна частина.
MQ-17J подумав, чи вдасться йому побачити за своє безсмертне життя Галактичний АК. Той містився у маленькому своєму світі, у павутинні силового проміння, іскріючи скупченням субмезонів, які тепер заступили старі незграбні молекулярні лампи. І було відомо, що, незважаючи на неможливість відчути його, так би мовити, на дотик, Галактичний АК сягав тисячі футів.
Зненацька MQ-17J сказав у контакт-АК:
— Чи можна в майбутньому спрямувати ентропію у зворотному напрямку?
VJ-23X вражено глянув на нього.
— Послухай, я не мав наміру запитувати всерйоз.
— Чому?
— Ми ж знаємо, що це неможливо. Не можна з диму та попелу відродити спалене дерево.
— У вашому світі є дерева? — запитав MQ-17J.
Вони здригнулися від звуку Галактичного АКа і замовкли.
З маленького кубика на столі приємний голос сказав:
— Брак даних для чіткої відповіді.
VJ-23X вигукнув:
— Бачиш!
І вони знову заходилися коло звіту, який повинні були подати Раді Галактики.
Розум Зі Прайма перенісся в нову Галактику, де мільярди зірок та їх нескінченні завихрення викликали хвильову цікавість. Такого він ще зроду не бачив. Хіба можливо все це осягнути? Безліч зірок, і кожна зі своїм людським населенням… Справжнє життя людей точилося переважно не на планетах, а в космосі. Життя розумів, а не тіл! Безсмертні тіла людей, залишаючись на планетах, перебували в стані суспензії.
З глибокої задуми Зі Прайма вивів дотик тоненьких вусиків іншого розуму.
— Я Зі Прайм. А ти хто?
— Я Ді Саб Уан. Як позначена твоя галактика?
— Ми просто звемо її Галактика. А ви?
— Ми свою називаємо так само. Всі люди називають свої галактики тільки Галактиками. А чом би й ні?
— Правда. Тим більше, що всі вони однакові.
— Не всі. Одна з них колиска людства. Це робить її винятковою.
Зі Прайм запитав:
— Яка саме?
— Я не можу сказати. Певно, АК Всесвіту знає.
— Давай запитаємо. Страшенно цікаво.
Уява Зі Прайма ширилася й ширилася, і він побачив збігання галактик, їхнє перетворення у нові й нові, що розпорошувалися на молоді зоряні туманності. Їх так багато, сотні мільярдів, і всі вони населені безсмертними мислячими істотами, чиї розуми вільно ширяють у космічному просторі. Проте серед галактик була одна — першородна. У сиву давнину тільки там жили люди.
Нестримне бажання побачити цю галактику опанувало Зі Праймом, і він гукнув:
— АК Всесвіту! На якій галактиці зародилося людство?
АК Всесвіту зафіксував запитання. У кожному світі й у всьому космосі Зі Прайм мав свої сенсорні датчики, які з’єднували його з тією нікому невідомою субстанцією — АКом Всесвіту, що прирік себе на самотність.
Зі Прайм знав тільки одну людину, чиї думки сягнули так близько до АКа, що відчули його матеріально. Він бачив лише сліпучу кулю діаметром у два фути, на яку нестерпно було дивитися.
— Але як воно може бути АКом Всесвіту? — сумнівався Зі Прайм.
— Більша його частина губиться у надпросторі. Який він має вигляд, навіть уявити не можу, — сказав той.
Зі Прайм знав, що від того далекого часу, коли люди почали працювати над АКом Всесвіту, ніхто його ніколи не бачив, бо кожен АК розробляв і будував свого наступника. За мільйони років накопичувалася потрібна інформація для конструювання досконалішого і розумнішого комп’ютера, що вбирав увесь банк даних і особистість попередника.
Зі Прайм відчув, як його думки урвалися і як АК Всесвіту скерував їх до тьмяного моря галактик, особливо на одну з них.
— Ця галактика — колиска людства, — долинуло з неймовірної далечини, але дуже чітко.
Зі Прайм ледь потамував розчарування, бо та галактика нічим не відрізнялася від інших.
Ді Саб Уан, чий розум був іще поруч, несподівано запитала:
— І одна з цих зірок є колискою людства?
АК Всесвіту відповів:
— Зірка, де народилося людство, перетворилася. Тепер це білий карлик.
— А люди вимерли? — вихопилось у Зі Прайма. Відповідь була така:
— Для їхніх фізичних тіл, як завжди у таких випадках, сконструйовано новий світ.
— Так, звичайно, — промовив Зі Прайм, однак відчуття втрати все ще переповнювало його. Нарешті розум звільнився від сприйняття галактики, де вперше з’явилося людство, і думки загубилися в зоряному просторі. Боронь боже побачити таке колись знову!