Остап Вишня. Невеселе життя
Шрифт:
В обліковій картці, що зберігається в Ухтинському архіві МВС Республіки Комі, є дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) територією Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й місяці, та все ж таки цей документ свідчить про десятилітні мандри по відділеннях, «командировках» (так називалися певні родовища, що містилися за межами табірних зон). Незважаючи на те, що не всі записи пощастило розшифрувати й точно визначити всі дати, цей документ заслуговує, щоб його навести повністю (у квадратних дужках подано ймовірні роки).
Останній
Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні? Про це, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексіївни, кому належить ця смілива ініціатива, назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України М. Рильський, і Ю. Яновський, і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталіним про звільнення українських майстрів слова. Із них першим і єдиним до смерті «вождя народів» вийшов на волю Остап Вишня.
У Центральному державному архіві громадських організацій України зберігається слідча справа № 737 (інвентарний № 603853) Остапа Вишні – Губенка Павла Михайловича, опис документів якої налічує двадцять позицій. Перші документи цієї справи – це постанова від 25 грудня 1933 р. про арешт, винесена «на основі особистого розпорядження голови ДПУ УРСР тов. Балицького», ордер № 61 на обшук і арешт, протокол трусу та арешту від 26 грудня 1933 р.
Передостанній дев’ятнадцятий пункт опису – витяг із протоколу № 58 особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР від 25 вересня 1943 р., яка постановила змінити присуд колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і знизити Губенку Павлу Михайловичу (Вишні Остапу) термін покарання до фактичного відбутого і з-під варти звільнити. З цією постановою Остапа Вишню було ознайомлено 7 жовтня 1943 р. Завершується справа повідомленням про відбуття ув’язненого із табору-колонії, складеним 9 жовтня 1943 р. у Бутирській тюрмі, з якої хворого письменника, етапованого до Москви із далекого Ухтпечлагу, звільнили 8 жовтня. Чи опинився Остап Вишня на волі того дня? Звичайно ж, ні. Якби це було справжнє звільнення, то його, хворого, не поклали б до московської клініки професора Певзнера під вигаданим прізвищем якогось П. М. Крохаля. У листі від 19 жовтня 1943 р. до дружини В. О. Губенко-Маслюченко: «Звільнюсь я раніше терміну, але коли втраплю до Вас, точно сказати не можу. Річ у тому, що останнім часом у мене загострилася моя виразка і міцно вона мене турбує».
«Легалізувався» Остап Вишня лише після виходу з лікарні, коли йому 7 грудня 1943 р. видали паспорт – саме цього дня закінчилася його трагічна «десятирічка».
15—16 березня 1927 р. Остап Вишня написав «Мою автобіографію», яка вийшла тоді ж окремим виданням. У ній він згадував (у гумористичному, звичайно, тоні) і про свою участь у революції, і про роботу в Центральній Раді, і про переїзд до тодішньої тимчасової столиці України Кам’янця на Поділлі, де розпочав свою літературну діяльність («почав з фейлетону»), і про те, як його «переїхали» із Києва до Харкова (тобто заарештували органи ЧК) у жовтні 1920 р. та ін.
У камері № 15 харківської в’язниці, де автор згадуваної автобіографії опинився наприкінці 1933 р., він значно розширив і конкретизував сказане раніше. Слідчим було поставлено й кілька інших запитань, на які звинувачений змушений був відповідати.
Читаючи текст «камерної» автобіографії, написаної в перші дні
Третю автобіографію Остап Вишня написав 6 червня 1943 р. в Москві, знову ж таки в камері, про що свідчить резолюція в кінці документа: «Т.т. Сташко, Иванову. Как ведет себя О. В. в камере? Переговорите. 9/VII» (Підпис нерозбірливий).
Впродовж кількох десятиліть упорядник цієї книжки й автор багатьох публікацій і видань спадщини Остапа Вишні збирав матеріали про видатного письменника-гумориста у всіх доступних державних і приватних архівах як в Україні, так і за її межами (в тому числі і в далекому Заполяр’ї), сподіваючись опублікувати весь накопичений матеріал в одній книзі, чого, на жаль, не вдалося зробити із невідомих причин. Найбільший комплекс документів знаходився в родині Остапа Вишні, доступ до якого ласкаво надавався мені незабутньою донькою Варвари Олексіївни Марією Михайлівною Євтушенко. Саме з нею ми опублікували і в періодиці, і в ювілейному чотиритомнику 1989 року листи із заслання і табірний щоденник Остапа Вишні.
Перший варіант цієї книжки під назвою «Трагічна «десятирічка» Остапа Вишні», що так і не вийшла в світ і донині, ми підготували удвох із Марією Михайлівною до 100-річчя від дня народження письменника. Напередодні ювілею, що відзначався в листопаді 1989 р., мені пощастило поїхати в далеке Заполяр’я і віднайти в архівах Ухти і Сиктивкара (Комі АРСР тодішнього Радянського Союзу) навіть рукописи Остапа Вишні за 1934 рік та рідкісні документи періоду заслання 1934–1943 рр., про що вже говорилося раніше.
Значно ширші, але далеко не повні, наміри вдалося реалізувати у виданні «Митці на прицілі. Остап Вишня» (видавництво «Фоліо»), коли стала доступною справа-формуляр у 2-х томах, що зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Саме там сконцентровано «компромат» на письменника починаючи з 1923 р. і аж фактично до останнього року життя найвидатнішого українського гумориста ХХ ст.
Коли спецоргани (ДПУ – НКВС – МДБ – КДБ) заводили справу-формуляр на письменника (не лише на Остапа Вишню), то це означало, що людина втрачала, по суті, право жити особистим життям, адже серед секретних співробітників (агентів), були навіть завербовані члени родини. Друзі і колеги по перу регулярно подавали свої донесення і, очевидно, не завжди безкоштовно, а за певну винагороду не лише грішми (це для дрібних сексотів), а й здебільшого високими посадами, орденами, преміями тощо.
Не один десяток секретних співробітників і на волі, і на засланні вели постійний нагляд за Остапом Вишнею і подавали письмові звіти своїм вербувальникам, а ті узагальнювали подану інформацію і вже на їхній основі творили відповідні постанови, меморандуми, що ставали причинами наступних репресій.
Остапа Вишню було засуджено на десять років, і, як пізніше письменник згадуватиме з гіркою іронією, йому пощастило звільнитися раніше аж… на три дні.
28 листопада 1955 року Остап Вишня надіслав до Спілки письменників України заяву такого змісту:
«Посилаю Вам копію документа про те, що ніякого злочину, за що мене було покарано, – я не вчинив.
Не такий виходить я чорт, як мене змалювали були.
Я прошу виправити анкетні мої дані, де зазначено, що я судився і т. д.».
Згадуваною в заяві «копією документа» була довідка № 26/0-55 від 28 жовтня 1955 року, підписана головою Військового трибуналу Київського військового округу генерал-майором юстиції Архиповичем, про те, що 25 жовтня 1955 р. справу про звинувачення Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) переглянуто й постанову колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року відмінено, а справу припинено за відсутністю складу злочину.