Остап Вишня. Невеселе життя
Шрифт:
– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.
– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.
– На того, хто пригрів її.
– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.
– І Дон був сліпцем!
– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської Держави.
– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?
– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственности»?
– З
– Колчака заперли аж на Амур.
– Москва?
– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.
– «Не тратьте, куме, сили».
Оповідають таке.
Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любови до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінизмом. А люде, що цієї назви заслуговували, шовінисти тобто, з погородою її носили.
І всі їх любили!
І всі їх поважали!
Почув я про це слово давненько вже.
Було це так.
У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:
– «Музики»! Українська байка Глібова!
Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:
– Іш, какой шовінист!
На вечірці я вже деклямував так:
– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.
І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!
І чому я шовінист?!
Так і не взнав я тоді:
– Чи вилаяло мене начальство?
– Чи поглузувало з мене?
Бо більше про це нічого воно мені не говорило.
А от тепер я вже знаю що то – шовінизм!
Добре він мені взнаки дався!
Де тілько я не чув про цей самий шовінизм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!
Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі плисне, або з самопалу трахне!
А, блаженної памяти, Шовен саме за це пошану мав.
Отже – це тобі не Франція!!
Згадав
– Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..
Думай, значить, як хочеш!
Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?
А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінизм!?
І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!
Про мене ж!
Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А я шовінист.
Хай вішають!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Приверзлося!
Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!
І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.
– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.
– Були врядники, справники, пристава, губернатори.
– Усього було!
Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.
– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.
– І де воно в дідька взялося?!
– Та ріжноманітне яке?!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.
Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.