Остап Вишня. Невеселе життя
Шрифт:
Щось, гадаю, буде! Коли так!
Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.
– Що, собі думаю, це все значить?
– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А
Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!
А Борей тиче мені квача й мазницю.
– Маж!
– Кого, – кажу, – дядінька?!
– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!
– На віщо, – кажу, – дядінька?!
– Щоб дуже!
– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…
– Маж! – та тупне.
– Видихаємось!
Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.
Регочуться. Раді!..
Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:
– Кричи!
– Що?! – кажу.
– «Славу» кричи!
– Кому?! – кажу.
– Народові! Державі!
– Народові, – кажу, – можна!
І державі можна!
Обернувся до Винниці та як гаркну:
– Слава Народові!!!
І… прокинувся…
Не спав довго.
Нарешті, задрімав. Коли знову!!
Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.
– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!
– До лона, – каже, – матері твоєї.
Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!
– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..
– Мовчи, – каже. – Лети!
– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!
Летимо…
А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.
Летимо…
Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.
І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:
– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «врующий» в мене залишився…
Наблизились. Чую, ніби голос.
– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…
– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…
Прокинувся…
Почав хреститися…
Далі вже щось заплуталось.
Комусь кричав: «Борітеся – поборете».
З якимось пролетарієм єднався.
І ніби в того пролетарія кров з брови текла…
Потім ніби
Був ніби у Винниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…
Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.
Так я плюнув, та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіпинських островах, а поруч з Польщою.
Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Отаке верзлося!
– Хай йому!
Театр Садовського.
Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:
– «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.
Думаю собі.
– Дай піду!
Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.
– Може, – думаю, – побачу щось нового.
Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.
Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».
А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.
До того чудово вони його співали.
І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.
А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».
А взагалі добре. Єй-Богу добре.
Про п’єсу писати не буду, – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.
Боже мій! Боже мій!
Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!