Острів Робінзона
Шрифт:
Я оглянув рештки черепахи. Ця гладка істота мала міцну шкаралупу овальної форми, довжиною футів зо три, завширшки — трохи вужчу. Я знав, що яструби ніколи не нападають на живих тварин. Отже, поставало питання: як загинула черепаха і хто вбив її?
Не треба було мати великої спостережливості, щоб розгадати цю загадку. На піску, який був на тому місці утрамбований і твердий, виднілися округлі заглибини, сліди схожих на котячі лап великого хижака. Це він убив черепаху і, мабуть, збоку між верхньою і нижньою частинами панцира пазурами вирвав куски м'яса, а решту залишив яструбам. Чия ж це була робота — пуми чи, може, грізного ягуара? А може, того самого звіра, який першої ночі потурбував мій сон на дереві?
Сліди не схожі були на свіжі, вчорашні. З
Поблизу решток черепахи росло кілька кокосових пальм. Я з радістю привітав благословенні дерева. Під ними я знайшов три плоди. Каменя, яким можна було б розбити горіхи, тут не було, тому я зв'язав їх між собою волокном, яким обростають ці плоди, і, почепивши здобич через плече, помандрував назад.
Цим разом я прямував заростями вздовж морського узбережжя. Шум океану долинав до мене, мов тихий шурхіт. Скрізь росли тут кактуси. Місцями важко було продиратись крізь колючі зарості, в яких не бракувало різних гнучких паростків, що дуже утруднювали ходьбу. Мене здивувало багатство крилатого світу. Крім папуг, у чагарниках метушилась сила-силенна інших птахів і серед них настільки незвичайні, що, бачачи їх вперше, я не міг не дивуватися. Трохи більші за наших голубів, вони мали на диво великі дзьоби, завбільшки з три чверті їх власного тіла. [5] Коли вони перелітали з місця на місце можна було думати, що то літають самі дзьоби, а до них лише причеплені ззаду пташині тіла. Побачивши цих чудовиськ, незнаних у наших рідних сторонах, я ще глибше зрозумів, наскільки чужий для мене тутешній сніг.
5
Йдеться про туканів, характерних птахів, які живуть у Південній і Середній Америці.
Але при всьому тому я не втрачав почуття дійсності. «Ого, — подумав собі, — скільки поживи літає тут у повітрі! Якби-то у мене була добра рушниця! Не одну смачну страву добув би я собі…»
Несподівано я зігнав з гущавини великого чорного птаха з родини куриних, який, не підіймаючись у повітря, тікав на прудких ногах по землі. Я кинув навздогін палицею, але схибив. Так, без рушниці я був безсилий, мов та дитина, незважаючи на багатства природи.
Пробиваючись далі крізь гущавину, я дійшов до підніжжя гори, з вершини якої оглядав напередодні острів. Тут тягнулася невелика піщана галявина, лише де-не-де усіяна дрібними острівками трави. Продираючись уже крізь останні кущі, я помітив на галявині якийсь рух і метушню. Кілька великих ящірок. Вони, мабуть, вигрівалися до цього часу на сонці, а тепер, налякані моєю появою, тікали на всі сторони. Одна з них — екземпляр досить великий — довша, мабуть, за мою руку, зупинилась на віддалі двадцяти кроків і, нерухома, малими очима стежила за незнаним ворогом. Я поволі підніс палицю і кинув її в гадину. Палиця просвистіла в повітрі, мов стріла, але ящірка була ще швидша. Доки важка палиця долетіла, її вже не було. Шмигнула в нору. Жила тут ціла колонія цих плазунів. Тут і там чорніли в землі їх нори, дуже схожі на кролячі ями, тільки трохи менші. Мені пригадались індійці Північної Америки, для яких ящірки були ласощами. А що як і собі покуштувати м'яса ящірки? Стоячи на галявині, я роздумував, як добути принадну дичину. Хіба викопати? Але як? Може, нори дуже глибокі?
Тоді пригадався мені ще давнішній час, хлоп'ячі роки, коли в моїй рідній долині у Віргінії я з ровесниками полював на дрібних тварин. З мотузка ми робили собі хитромудрі сильця і ставили їх на вузьких стежках, якими ходили тварини, або перед їх норами.
— О, давні, чудові часи! — вигукував я, сповнений жалю, коли перед очима постали близькі моєму серцю картини далекого минулого. Ці спогади ще болючіше підкреслили мою самотність і скрутне становище.
Я нарізав
Важкою ходою поплентався до свого дерева. Почував себе кепсько. Паморочилось у голові. Дошкуляв дедалі сильніший біль у скронях, я весь тремтів. Сили надзвичайно швидко, з кожною хвилиною, залишали мене. До всіх злигоднів, що спіткали мене протягом останніх днів, приєднувалась ще якась хвороба.
Я ледве виліз на дерево і прив'язався ліанами. До принесених горіхів я навіть не доторкнувся. Мене починало нудити.
Закон життя
Це була важка ніч. Я спав мало. Мучили жахливі сни і марення. Здавалося мені, що лечу в безодню, і, напевно, я впав би з дерева, коли б не ліани, які тримали мене. В маренні я бачив себе у вигляді черепахи, на яку з жахливим ревом кидався дикий звір і шматував її — тобто мене — на куски. Коли почало світати, я був такий знесилений, що не хотілося навіть злазити на землю.
Вночі йшов дощ. Я був весь мокрий, і це ще більше погіршувало моє жалюгідне становище. Незважаючи на жар, я дрижав од холоду. Схід сонця приніс мені надію на полегшення, а коли з години на годину почала дужчати спека тропічного дня, мій одяг висох, і я почував себе трохи ліпше.
З учорашнього ранку у мене нічого не було в роті. Десь опівдні я зліз із дерева і з трьома кокосовими горіхами поплентався до моря, щоб знайти там камені, якими можна було б розбити горіхи.
Як же я знесилів за ніч! Ніяк не міг розбити шкаралупу кокосового горіха. Вона була занадто міцною для моїх кволих ударів. На щастя, вістрям ножа мені вдалося просвердлити невеличку дірку, і крізь неї я випив трохи кокосового молока.
Все ще страшно голодний, я поплентався на галявину ящірок. На мою радість я знайшов плазуна, який заплутався в одному сильці. Ящірка була вже нежива, петля задушила її.
Новий клопіт! Як з'їсти ящірку? Індійці пекли плазунів на рожні. Я, на жаль, не мав ні вогню, ні будь-яких засобів, щоб його розвести. Довелося з'їсти здобич сирою. Я вирізав з ящірки всі м'ясисті частини і на рівному камені покришив їх на місиво. Приготовану так страву я ковтав обережно, і, якщо казати правду, біле м'ясо не здавалося мені дуже несмачним.
Чорні думки огортали мене під час цього бенкету.
— О, Яне! — казав я сам собі з жалем. — Як же низько ти опустився! Адже дикі індійці, перш ніж пожирати ящірок, жарили їх на вогні. Ти навіть цього не можеш! Живеш гірше, ніж дикуни, мов дика тварина.
Ясне усвідомлення навіть найгіршого стану справ завжди заспокоювало мене. Викликало опір злій долі, збуджувало приховані сили і бажання знайти вихід із скрутного становища. Так було й тепер. Я не хотів піддатися, мов беззахисне ягня, сумній долі, мене сповнило бажання боротьби. Видно, м'ясо ящірки, яке потрапило в мій шлунок, вплинуло непогано. Того дня сонце палило немилосердно, було пекельно жарко, і я, знесилений, окидав поглядом околиці, шукаючи, де б можна було лягти в затінку.
Як я вже згадував, недалеко від ящіркової галявини піднімалась гора. Я вирішив поспати кілька годин біля неї. Сто кроків крізь гущавину, і переді мною підніжжя гори. Шукаючи тут затінку, я відкрив у скелі заглиблення, свого роду печеру, і це відкриття радісно схвилювало мене. Аджеж це було чудове помешкання! Не дуже глибоке, бо сягало вглиб на якихось п'ять кроків, а все ж таки воно було захистом від непогоди. А небезпека з боку диких звірів? Знав і на це засіб. Отвір печери був невисокий і неширокий, щоб увійти туди, я мусив нахилятись. Отже, треба було тільки загородити цей вихід кількома дошками з розбитої шлюпки. І, лежачи в печері, я міг почувати себе більш-менш безпечно і не боятись нападу.