Острів Робінзона
Шрифт:
— А як же з ним порозумітися?
— Дуже легко. Він розуміє по-англійськи… Тільки бережись капітана! Якщо старий застане тебе з своїм невільником, він, мабуть, голову тобі одірве. І ще одне: поспішай, Джонні, доки індійці живі, бо скоро старий замучить їх до смерті.
— Аж страшно, як він знущається з хлопців! — вирвалось у мене. — Навіщо він це робить?
— Не розумієш, дурню? Це єдина його втіха. Така вже підла вдача у цього диявола, що він завжди мусить мати якусь жертву і поволі довести її до смерті. Недавно був молодий негр. Знущався над ним доти, доки негр не здох, як собака. Тепер узяв собі цих двох
— Жахливо!
— Ти дурний, Джонні. Помиляєшся.
— Не розумію тебе!
— Це добре, що у старого є для катування індійці, — принаймні хоч нам, матросам, на якийсь час дав спокій.
У Вільяма, по суті, було добре серце, але життя на піратському кораблі переплутало всі його поняття про добре і зле. Я полюбив старого моряка і в душі вирішив, що негайно ж після повернення до Північної Америки заберу Вільяма з судна, одвезу в пенсільванські ліси і там зроблю з нього чесну людину і хорошого товариша. В Пенсільванії віргінські лорди не мали ніякої влади.
Капітан і два індійці
Наш курс лежав прямо на південь. Був місяць лютий. Температура повітря помітно змінювалась, відчувалось, що ми наближаємось до екватора. Холодні вітри залишилися десь далеко позаду, сонце з кожним днем пригрівало все дужче й дужче, а коли корабель підкрадався часом до островів не більше, ніж на півмилі, вітрець, який дув із суші, доносив до нас міцні запахи квітів і невідомих пряностей. На островах уже буяла весна. І хоч служба на кораблі була важка, я з радісним хвилюванням вітав це, не схоже на наше, небо, — адже вперше в житті я забрався в субтропічні краї.
Ряд островів ми пройшли без будь-яких пригод, тримаючись оддалік від Барбадоса, який уже близько ста років був зайнятий англійцями. Потім узяли курс на південний захід, намагаючись обійти острів Гренаду. Ми наближалися до водних шляхів, де плавали іспанські судна. З цього часу матрос у бочці на щоглі з особливою увагою, напружуючи зір, вдивлявся в усі сторони. Але даремно. На нашому шляху не було нічого. Море навкруги аж до самого горизонту лежало пустинне, ніби ніколи не бачило тут людини.
Капітан, розлючений невдачею, проклинав усіх і все. Ходив озброєний до зубів, ніби побоюючись бунту; щоправда, на нас бурчав тільки здалеку, але з тим більшою жорстокістю виливав свій гнів на двох молодих індійцях. Яких тільки знущань вони не зазнали! Коли одного разу старший з них, двадцятирічний юнак, зробив розпачливий рух, немовби захищаючись, капітан вихопив пістолет. Хотів застрелити його. Проте передумав. Велів щедро нагодувати хлопця пересоленим м'ясом, не даючи пити ні краплі води, і потім прив'язати його до передньої щогли. Бідолаха, виставлений на муки від негоди і сонячної спеки, повинен був залишатись тут аж до смерті від голоду і спраги. Капітан заздалегідь заявив, що застрелить, мов собаку, кожного, хто спробує допомогти хлопцеві.
Це було після обіду того дня, коли далеко на західному горизонті показалися вершини Гренади. Ми спостерігали жорстокість капітана, безсилі, скулені мов собаки, залякані. Хлопець стояв біля щогли цілу ніч, весь наступний день жарився на сонці. У нього був сильний характер. Мовчав. Жодним словом не зрадив себе, не показав, що страждає.
Надвечір я почав обурюватись. Одізвалася в мені запальність
Коли стемніло, я вирішив допомогти хлопцеві. Ніч була хмарна, чорна, мов смола; теплий поривчастий вітер свистів у корабельних снастях. Збиралося на дощ, але ніхто не знав, чи випаде він; уже багато днів дощу не було.
Над ранком я мав ставати на вахту; заздалегідь, десь трохи запівніч, я поповз до передньої щогли. Усе йшло легше, ніж я думав; мене ніхто не помітив. Я ніс чималий кухоль з питною водою і трохи намочених сухарів.
Поблизу не було нікого. Індієць, руки якого були скручені і прив'язані до щогли, дрімав стоячи. Я притулив йому кухоль до рота. Бідолаха злякано здригнувся. Пив жадібно, і мені здавалося, ніби я чую, як вода, булькаючи, ковток за ковтком ллється в його шлунок. Потім я засовував йому в рот дрібні куски сухарів. Ми не перемовилися жодним словом, навряд чи він навіть упізнав мене. Я хотів ще дати хлопцеві води, щоб він прополоскав рота, але не встиг.
Двері капітанської каюти раптом відчинились, і смуга світла розірвала темряву. Я, мов обпечений, відскочив убік. На жаль, з переляку я випустив кухоль, він з шумом упав і покотився по палубі. Не було часу бігти за ним. Капітан, високо тримаючи ліхтарик, ішов до мене. Мабуть, він щось запідозрив, бо, прискорюючи кроки, голосно лаявся і кликав вахту.
Недалеко від передньої щогли лежали згорнуті канати, якісь ящики і різний мотлох. Я шмигнув туди і, мов щур, сховався у темній дірці. За хвилину почулися люті вигуки капітана: певно, він знайшов кухоль і догадався, що сталося. Звелів матросам шукати винуватця, але користі з того було мало, бо всі ненавиділи мучителя і зовсім не поспішали виконувати його накази. Бризкаючи слиною, він кричав на все горло, а потім, грюкнувши дверима, зник у своїй каюті.
Ніким не помічений, я швиденько прослизнув у кубрик і ліг на свою постіль поряд з іншими матросами.
Я жорстоко помилявся, думаючи, що на тому справа й закінчиться. Наступного дня капітан скликав на палубу весь екіпаж і зажадав, щоб винуватець сам признався. Одночасно він наказав шмагати батогами обох матросів, які були вночі на вахті. Гидливо дивлячись на нас, процідив, що матросів битимуть, доки вони не сконають.
Я стояв серед екіпажу на палубі. Добре знав, що мерзотник виконає свою погрозу і накаже вбити двох ні в чому не винних людей. Усе це відбувалося поблизу передньої щогли, біля якої, дивлячись на нас палаючим поглядом, стояв зв'язаний індієць. Розумів, про що йдеться.
Здригнувшись, я ступив кілька кроків уперед і, сміливо дивлячись капітанові в очі, голосно заявив, що це зробив я.
— Ти-и-и? — зловісно засичав капітан. Його велика голова, з витріщеними очима і хижо роззявленим ротом, здалася мені в ту хвилину мордою якоїсь морської потвори. Капітан трохи наблизився, свердлячи мене твердим поглядом. Несподівано підняв праву руку і вдарив мене кулаком в обличчя. В очах у мене потемніло. Я хотів скочити і вчепитися йому в горло, але сильні руки матросів схопили мене, мов кліщі. Капітан вийняв пістолет. Я відчув гострий удар у скроню і в ту ж мить знепритомнів.