Острів Робінзона

Фидлер Аркадий

— А хто ще врятувався з корабля?

— Ніхто, пане.

— А на острові є тубільці?

— Ні, пане.

— Ти певен, що це безлюдний острів?

— Так, пане.

Вісті були втішні. Я вірив у їх правдивість, бо й сам у якійсь мірі дійшов до того ж висновку. Жаль мені було щирого Вільяма, але я зовсім не шкодував, що загинула решта екіпажу. То була банда розбійників з великої дороги, яку стримував на кораблі тільки грубий кулак капітана, але на суші, на волі, вони, безумовно, були здатні на всякий, навіть найогидніший злочин. На

безлюдному острові спільне життя з такими людьми було б неможливе.

А тепер постало переді мною нове питання: питання про двох молодих індійців. Я не мав ніякісінького уявлення про те, якими були ці люди насправді. Вони роками були в неволі, зазнали звірячих катувань, здичавіли під владою нікчемного пана. Після перебування в таких умовах, які страшенно спотворюють характер, мало чого доброго можна було від них сподіватися. Підступність, лукавство, зрадливість, кровожадність — властивості, що їх усі колоністи приписують червоношкірим, в душах двох пригноблюваних хлопців, безсумнівно, розвинулися страшенно.

Я мав уже усталену думку про індійців. З часів своєї ранньої молодості чудово пам'ятав розповіді про запеклі битви з червоношкірими воїнами, а оскільки їх давно вже винищено у Віргінії, то страшні вісті безупинно доходили до нас із далеких західних кордонів.

У традиції моєї сім'ї впліталися численні криваві нитки індійських воєн. Прадід мій, якого звали так само, як і мене, Ян Бобер, через кільканадцять років після прибуття на американську землю зовсім випадково врятувався від смерті, коли індійці зненацька напали на всі англійські оселі і до ноги вирізали більшість їх жителів.

Батько мій, Томаш Бобер, коли йому було неповних 20 років, належав до добровольців славного Бекона, який очистив од індійських племен усю долину річки Сусквеганни. Пам'ятаю, як хвилююче розповідав батько про напад диких на сім'ю англійського піонера, який оселився глибоко в лісі, осторонь від своїх. Незабаром індійців досягла невблаганна помста. Загін месників, серед яких був і мій батько, не спочивав доти, доки не вибив до ноги всіх червоношкірих, які жили на десятки миль довкола, всіх, до немовлят включно. Ця розповідь, ягу я почув уперше, коли мені було кілька років, справила на мене незабутнє враження і надовго сповнила неприязню до індійців…

— Навіщо ти хотів мене вбити? — запитав я Арнака. Хлопець, не розуміючи значення слів, запитливо глянув на мене.

— Там, на південному узбережжі, кілька днів тому ти вистрелив у мене з лука, — пояснив я.

— Не я, — відповів Арнак тихо, — Вагура.

— А навіщо стріляв?

— Бо ти білий, пане.

«Ось їх вдячність! — подумав я суворо, з гіркотою. — За те, що я на кораблі допоміг індійцеві, — вбивча стріла з укриття. Невже те, що я білий, — достатня причина, щоб убити мене? Хіба всі білі однакові? Чи всі такі, як ця тварина — капітан?»

Але за хвилину в голові у мене постала інша, розумніша думка: а може, ці хлопці доведені до такого стану, що вже не можуть відрізнити одного

білого від іншого і вважають усіх за катів і тиранів?

Арнак, немовби відгадуючи напрям моїх думок, виправдовувався буркотливо:

— Вагура молодий… запальний…

Я розмірковував далі: на імперському кораблі я старався полегшити долю молодого індійця, та чи тільки любов до ближнього спонукала мене до цього? Ні. Мною керувала ще й гордість вільної людини, ображеної відкрито зневажливим, нелюдським ставленням корабельного тирана до всіх нас. Отже, мої заслуги по відношенню до індійських хлопців були не такі вже й чисті та великі, щоб особливо ремствувати на Арнака і Вагуру за ту стрілу.

Сходило вже сонце. Промінь його крізь дірку в кам'яному валі пробився до печери. Час минав. Треба було вирішити неясне становище, енергійно взяти в руки хід подій.

— Арнак! — обізвався я до індійця. — Коли ти стояв прив'язаний до щогли, хто дав тобі вночі пити?

Хлопець втупив у мене допитливий погляд, але не відповідав.

— Ну, не пригадуєш? — нетерпляче допитувався я, бачачи знову його впертість.

— Пригадую, — відповів стиха.

— То хто ж?

— Ти, пане.

— А знаєш, що потім з цього вийшло?

Не розумів як слід питання. Я старався передати його іншими словами:

— На другий день весь екіпаж зібрали на палубі. Недалеко від твоєї щогли, ти, мабуть, бачив?

— Бачив.

— Кого хотів убити капітан за те, що тобі допомагав?

— Тебе, пане.

— Бачиш, добре все пригадуєш. А хто перерізав тобі пута під час бурі, незадовго до того, як корабель розбився?

— Ти, пане? — вирвалось у нього з подивом. — Так, я.

— Я не знав цього… — прошепотів Арнак.

Повіки його затремтіли від хвилювання. Я бачив, що він був зворушений.

— А ви, — сказав докірливо, — ви хотіли вбити мене з лука?

Хлопець, дуже зніяковівши, зрозумів недоречність своєї поведінки. Виходить, молодий дикун був однак не зовсім тупий, відчував, що по відношенню до мене вони допустилися помилки. Більше того, я помітив, що він хотів з'ясувати, пом'якшити прикрість події, хотів якось показати свою доброзичливість, але не знав, як це зробити. Зрештою на моє запитання, навіщо в мене стріляли, він повторив, ніби виправдуючись, те саме, що я вже чув раніше:

— Бо ти білий, пане!

З чиєї ж то вини у цих дикунів склалася така гидка думка про нас, білих? Може, в цьому винні не вони, а ми самі, білі?

Я нахилився над ним і з допомогою ножа звільнив його від пут.

— Ти вільний! Виходь!

Розтираючи закляклі ноги і руки, Арнак не спускав з мене враженого погляду. Ковтнув слину, ніби йому пересохло в горлі.

— Ти голодний, — зауважив я лагідно.

— Так, пане, голодний.

— Відсуньмо каміння біля входу. Ти вийдеш перший. А Вагурі скажи, нехай сховає стріли для кращого випадку… Приготуємо сніданок з двох зайчиків. Збігайте до чагарника за хмизом на вогнище…