Острів Робінзона
Шрифт:
— Карібське море усіяне різними островами, — сумнівався я. — А ваше море без островів?
— Так, пане.
Дуже жаль, що я так погано знав географію цих місць. Зі слів Арнака я мав не дуже-то ясну картину, а проте не здавався:
— І ніяких островів у вашому селі не знали, навіть не чули про них?
— О, ми чули, пане. Є такий острів, на якому живуть лихі люди. Іспанці. Це вони напали на наше село і захопили нас у неволю. Їм потрібно багато невільників, бо там, у морі, вони ловлять перлини. Невільники ниряють…
— А як же ти потрапив на
— Англійці напали на іспанське судно і відібрали всіх полонених.
— А ти не пригадуєш, часом, як зветься той острів, де є перлини і живуть лихі люди?
Арнак поговорив хвилину з Вагурою по-аравакськи, потім сказав:
— Маргарита, пане.
Цю назву я не раз чув на каперському кораблі. Острів лежав за кілька сот миль на захід від гирла Оріноко і острова Трінідад. На кораблі знали про багатство острова Маргарита і гострили на нього зуби. Поблизу цього острова можна було захопити не одне іспанське судно і взяти багату здобич.
— А чи далеко був цей острів од вашого села?
— Кілька днів швидким каное.
— В якому напрямі?
— В тому, де заходить сонце.
В моїй голові почало прояснюватись. Село хлопців лежало на материку, приблизно посередині дороги між гирлом Оріноко і островом Маргарита.
— Це великий острів? — спитав я.
— Кажуть, що досить великий, — відповів Арнак.
І тут у мене промайнула думка: а той великий острів на півночі, контури якого було видно з моєї гори, часом не острів Маргарита?
— Ви помітили звідси острів на півночі? — спитав я індійців.
— Так, пане.
— А не думаєте ви, що то Маргарита?
В очах хлопців я побачив занепокоєння. Вже саме припущення, що так близько могли жити ті «лихі люди», викликало у них тривогу.
— Не знаємо, пане, — буркнув у відповідь Арнак. — Не знаємо…
— А на південь од нас — то острів?
— То не острів, пане, — швидко заперечили хлопці.
— Не острів?
— Ні. То материк.
— Чому ви так впевнені?
Хлопці були твердо переконані, що то материк, і переконалися в цьому з різних ознак, а передусім з того, що на нашому острові час від часу з'являвся грізний володар американської пущі — ягуар. Ягуари живуть лише на материку, на островах їх немає. Отже, якщо ягуар з'являвся тут, то він перепливав через протоку з півдня, про що свідчили сліди на березі і що навіть самі хлопці якось бачили.
— Перепливав? Таку відстань — по воді? — перебив я недовірливо.
— Перепливав, пане. Ми бачили на власні очі. Ягуари — чудові плавці…
— А чого б він сюди припливав?
— На західному березі острова багато, багато черепах. Ягуар любить їсти черепах.
Індійці славились як чудові знавці таємниць природи і характеру звірів. Безсумнівно, спостереження хлопців були точні, їх висновок — правильний.
— Але якщо то материк, — зауважив я, — то чому ж ви не перепливли протоки, щоб дістатися до своїх?
— Ми пробували, пане, плотом плисти, — повідомив Арнак. — У протоці
Раніше, в той день, коли я зблизька оглядав протоку, у мене теж виникла така думка. Але чим тут збудувати човен, якщо у нас було тільки одне знаряддя — мисливський ніж?
Маючи тепер більше часу, я зайнявся гончарством. На вогнищі ми могли жарити на рожні, але не могли варити, бо у нас не було горшків. Плем'я араваків уміло виробляти посуд з обпаленої глини. При активній допомозі хлопців я незабаром добився непоганих результатів. Поблизу Озера Достатку ми знайшли придатну глину, біля моєї печери збудували з каміння піч. Почали ліпити і випалювати. Я пригадав собі з книжки, як мучився з цією роботою Робінзон Крузо. Нам теж не вдавалося з першого разу, горшки спочатку лопались, але згодом справа налагодилася.
Можливість варити страву дуже поліпшила справу нашого харчування. М'ясо, яке ми готували тепер по-різному, стало набагато смачнішим, а деякі овочі, що їх приносили хлопці — особливо всякі корені, — можна було споживати вареними.
Спогади про Робінзона Крузо малювали в моїй пам'яті картини різних пригод і особливо його життя з П'ятницею, що був таким самим індійцем, як Арнак і Вагура. У Робінзона не було до червоношкірих того упередження, яке відчував я, воїн, що народився на кордоні віргінських лісів, отже, йому легко було полюбити свого П'ятницю так, як добрий хазяїн любить свого відданого слугу. Але ж і П'ятниця був зовсім не такий, як мої молоді товариші. Як він радів, що міг служити своєму добродієві; з якою насолодою клав його ногу собі на шию, показуючи цим свою покірність; яким високим щастям наповнювала безупинно його радість вірного служіння своєму панові аж до останнього подиху!
Привабливе видіння цього чесного, благородного дикуна не давало мені тепер спокою і часом, у хвилини відпочинку, збуджувало в мені дивні, хоч — признаюсь— і недоречні мрії. Мої товариші не вміли захоплюватись так, як захоплювався П'ятниця, не виявляли по-дитячому бурхливо своїх почуттів, — особливо витриманий був Арнак, — але роботу завжди виконували охоче, правда, без піднесення і поспіху, але й не зволікаючи. А що якби — спокушала мене думка — що якби з цих двох індійців зробити собі таких нових П'ятниць? Якби змінити їх, перетворити на ретельних, відданних мені до останнього подиху слуг, які протягом усього життя, мов тіні, мов невідступні пси, супроводжували б свого пана скрізь, навіть у лісах Віргінії чи Пенсільванії?
Я був білий, вони — індійці. За усталеним у тих краях Америки звичаєм я міг би силоміць поневолити їх і зробити з них своїх рабів. Та я не хотів цього робити. Волів за краще навіяти їм ідеал служіння, щоб самі пішли за мною, своїм паном, у вогонь і в воду, щасливі так само, як П'ятниця. Обплутала мене думка, що варто було б спокуситись на те саме, що так добре вдалося Робінзонові.
Я взявся до діла з хитрістю людини, яка поставила перед собою ясну мету і крутою стежкою прямує до неї.