Острів Робінзона
Шрифт:
Втрьох ми пішли по кокосові горіхи, що росли приблизно за милю на північ від нашого узбережжя. Хлопці вилазили на пальми і зривали плоди, я стояв унизу. Випадково кинувши погляд на відкрите море, я остовпів. Там, на віддалі якихось чотирьох-п'яти миль од нас, ішов великий корабель. Під промінням ранкового сонця ясніли білі паруси. У першу мить я подумав, що то марення.
— Арнак! Вагура! — гукнув я, показуючи їм судно. Хвиля радісного піднесення залила мені серце. Та я давно вже передбачав таку можливість і одразу ж зрозумів, що робити:
— До
Вогнище, залишене після сніданку, ще жевріло. Я легко роздув полум'я і докинув сухих гілок. Індійці прийшли за мною, але трошки пізніше. Очевидно, не дуже поспішали.
— На гору! — крикнув я. — Візьміть палива, скільки зможете притягнути!
Схопивши палаючу головешку, почав спинатися на гору. Гора, біля підніжжя якої була печера, піднімалась приблизно на триста футів над рівнем моря. Коли я, задихавшись і геть спотівши, добрався до вершини, головешка ще не погасла.
Поблизу скрізь — на схилах і на самій вершині гори — росли кущі. Я наламав з них купу гілля і розпалив вогнище. Розгорілося великим полум'ям, але диму давало мало, бо кущі були сухі, голі, всипані тільки колючками.
З гори перед нашими очима відкривався значно ширший краєвид. Судно виднілося на морі, мов на долоні. Йшло під повними парусами зі сходу прямо в бік великого острова, контури якого вимальовувались на півночі. Мені пригадалася розмова з молодими індійцями про острів Маргарита і наші припущення, що земля, яка видніється на півночі, і є цей острів. Тепер напрям руху судна немов підтверджував тодішні здогади. Невже ж то справді була Маргарита?
Треба було швидко підживити вогонь сирішим деревом, щоб дим став густіший. Я оглянув підніжжя гори, де копались хлопці. Помітив їх, коли вони поволі піднімалися по схилу гори.
— Гей, швидше! — гукнув я.
Вони зовсім не прискорили ходи. Я крикнув ще раз. Тоді, здивований, помітив, що індійці не несли знизу дров, як я їм казав, а в руках у них були — чи, може, я недобачав? — були тільки луки і стріли. От неслухняні шмаркачі! Ну, заслужили ж вони прочухана і матимуть його!
Коли наблизились, мене здивував їх завзятий вираз обличчя.
Підійшли на кільканадцять кроків, зупинилися.
— Пане! — одізвався Арнак похмуро і з викликом, рішучим голосом. — Ми не хочемо, щоб був вогонь!
Мене ніби водою облило.
— Арнак, що ти говориш?.. То нас же не помітять!
— І не повинні помітити!
— Чи ти з глузду з'їхав?
— Ні, пане!.. Вогню не буде!
Я онімів. Запанувала мовчанка. Тільки тріск згасаючого вогнища порушував тишу. Я не розумів завзяття індійця. Втупивши в нього караючий погляд, я підходив до хлопців.
— Пане! — скрикнув Арнак поспішно. — Прошу, не підходь до нас!
Луки тримали натягнуті, хоч стріли були скеровані до землі.
Незважаючи на їх слова і луки, я йшов далі. Вони почали відступати. Уникали сутички.
— Що вам вдарило в голови? Кажіть же, хай вас чорт візьме! — наказав я суворо.
— Не хочемо
— Не будете! Ніхто вам цього не накине!
— Помиляєшся, пане! То лихі люди! — вказав очима на судно. — Вони заберуть нас у неволю.
— Ти так переконаний у цьому?
— Так, пане. Це, напевно, іспанський корабель.
— А якщо інший? Англійський, голландський? Арнак не відповів ні слова, тільки сумно похитав головою в знак того, що це все одно.
Хлопець мав рацію і орієнтувався правильно. Наука його життя не пройшла марно. Сюди, на багаті води Карібського моря, всі європейські морські держави посилали темних людців. Тут творили історію і здобували острови для своїх держав пірати, а також люди з піратськими характерами і звичаями. Тут невпинно точилася між цими людьми бандитська війна, в якій один намагався вирвати в іншого здобич, захоплену силою кулака. Зате всі вони разом переслідували індійців, вважаючи їх за тварин, яких треба грабувати, нищити або захоплювати в неволю. Матрос Вільям не раз мені розповідав про це і про різні вчинки наших англійських земляків, настільки жахливі, що аж кров стигла в жилах.
Побачивши після стількох місяців перший знак з цивілізованого світу, я оп'янів від несподіваної радості і не замислювався над тим, що він віщував — добре чи лихе. Для моїх товаришів це, безсумнівно, був недобрий провісник, та й для мене навряд чи добрий. Дуже можливо, що там були іспанці — на це вказували всі ознаки, — а яка нужденна доля мене чекала б, якби я потрапив до рук іспанців, хоч мені вдалося б навіть приховати, що я плавав на каперському кораблі! Англійці й іспанці, як відомо, вже багато поколінь були суперниками на цих водах і палали страшенною ненавистю одні до одних.
— Добре! Не буде вогню! — вирішив я на щиру радість товаришів і ногою розкидав рештки вогнища.
Сходячи з гори, я подумав про дивну рішучість, я сказав би навіть більше: непохитність хлопців. Може, це був результат виключно суворої школи життя?
Після стількох тижнів мирного співжиття це була перша неприємна незгода, виразно неприязна сутичка, а можна ж було інакше поставити справу і вирішити все добре, не вдаючись до насильства. Ще по дорозі до печери, я сказав їм від усього серця:
— Недобре, хлопці! Так друзі не роблять! Індійці занепокоєно глянули на мене.
— Якщо у вас є щось на думці, — казав я, — то прийдіть до мене і розкажіть по-людськи, щиро, по-дружньому… — Потім додав з докором: — А луки заховайте на ворогів!
Коричньове обличчя Арнака почервоніло, Вагура зітхнув:
— Це правда, пане, — сказав Арнак.
— Це правда, пане! — мов ехо, повторив за ним молодший товариш.
Аж до пізнього вечора ми стежили за кораблем. Ішов, безсумнівно, до острова на півночі. Значить, то все-таки Маргарита? У індійців уже не було відносно цього ніяких сумнівів. Сама думка про це викликала в них тривогу: адже то був острів злих людей, жорстоких мисливців за перлами й індійцями.