Острів Робінзона

Фидлер Аркадий

Ми стояли в німому остовпінні і безпорадно дивилися на несамовите видовище. Арнак відклав зброю і готувався стрибнути, щоб силою затягнути його з галявини. Не встиг. З протилежного боку гущавини гримнув постріл. Райсулі поточився, немов продовжуючи свій божевільний танець, і впав, як сніп. Куля була смертельна.

Два іспанці вийшли на галявину. В руках у них були рушниці; мені здалося, що з дула одної ще йшов дим. Вони навіть не підозрівали нашої присутності. Всю свою увагу звернули на тіла, які темніли посеред лугу. Ішли прямо до них.

Були настільки далекі від думки про небезпеку, яка їм загрожувала, що жваво і досить голосно про щось розмовляли, немовби сперечалися.

— Запитай Манаурі, про що вони говорять! — шепнув я до Арнака.

Ми стояли близько один від одного і тому легко могли перешіптуватись між собою, не боячись, що нас почують. За хвилину Арнак сказав мені на вухо:

— Манаурі каже, що один з них докоряє другому, бо той погано вистрілив.

— Та він же влучив! Райсулі вбитий.

— Це так, але той, що стріляв, повинен був тільки поранити в ноги, а не вбивати.

— Ага, вони хочуть захопити невільника живим.

— Авжеж!

— То, може, інших вони не вбивали?

Це давало деяку надію, що постріли, які ми чули досі, не обов'язково мали означати смерть людей Матео. Але на роздуми у нас не було часу.

Два іспанці підійшли до трупів і — ми бачили — остовпіли. Тільки тепер упізнали свого товариша, який лежав на землі. Прискочили, підняли його, побачили, що він мертвий.

Тепер треба було діяти якнайшвидше і покінчити з обома, поки вони не опам'яталися.

— Арнак! — нагадав я. — Пора!

— Знаю, — кивнув головою хлопець.

Швидкі притишені слова, короткі накази. Кілька найкращих лучників натягнули луки і на даний Арнаком знак вистрілили.

Результат, на жаль, був не такий, якого я сподівався… Тільки один іспанець, тихо застогнавши, впав на місці. А другий, помітивши, чим тут пахне, кинувся тікати. Дві стріли влучили в нього, але — як ми переконалися пізніше — жодна з них не була смертельна.

Тепер іспанець мчав, неначе дикий кабан, до заростей і кричав, мов божевільний.

Він зрозумів небезпеку, догадався, що десь поблизу — озброєний противник. Якщо б він устиг повідомити своїх товаришів про те, що знав, то це могло б стати нашою загибеллю. Все залежало від цієї однієї хвилини. Від того, чи добіжить утікач до гущавини.

Мчав через галявину великими стрибками. Я швидко приклав до плеча рушницю, взяв його на мушку. Хоч була ніч, але місяць освітлював галявину. Я старався прицілитись якомога краще. Мені видно було його спину, яка стрибала то вище мушки, то нижче. Він біг за п'ятдесят-шістдесят кроків од нас. Скільки лишилось йому до заростей? П'ятнадцять стрибків, десять?

Я затамував подих. Дуло мушкета вів за ним, то піднімаючи його, то опускаючи, відповідно до рухів іспанця. Коли він стрибнув найвище і мушка зупинилася прямо на

його спині, під лівою лопаткою, я натис курок. Вибух, фонтан вогню, удар приклада в плече. У відблиску по стрілу я, здавалося, побачив, як він рвучко змахнув руками, але густий дим закрив усе переді мною.

— Лежить! — радісно вигукнув Вагура. — Впав! Ти зрізав його!

Луна від пострілу затихла, в ушах перестало шуміти. Дим розвіявся. Тепер і я бачив його. Не ворушився, був мертвий. Лежав щонайбільше за кілька кроків од темної стіни заростей.

— Чи цей постріл не зрадить нас? — підійшов до мене Арнак.

— А чому б він зрадив? Хто там у лісі розбереться, що це моя рушниця, а не одного з них? — заспокоїв я хлопця.

— Але ж іспанець кричав!

— Кричав, це справді гірше! Мабуть, його почули.

— Повинні були почути! Кричав, як чорт! — підтвердив Вагура.

— Але й це не пошкодить! Доки нас не побачать, то не знатимуть, чого він кричав.

— Три з них загинуло! — засміявся Вагура. — Ці три могли нас побачити, але вони вже мертві!

— Це правда! В цьому наша перевага!

Після мого пострілу на галявині стало зовсім тихо, не було ніякого руху і в хащах на тому боці. Настав спокій, він здавався страшним, хоч нічого неприродного в ньому не було: ми чули гавкання собак і немовби навіть вигуки людей, але вони були досить далеко, може, за півмилі від нас, а може, й більше. Мабуть, основний напрям погоні ішов десь в інший бік лісу, не до нас.

Те, що ворог нас не бачив, справді становило неабияку нашу перевагу, і це становище треба було зберегти якнайдовше. Труни, які лежали на галявині, а також сліди боротьби могли виказати нас. Слід було запобігти цьому. Та біда в тому, що ми не довіряли тиші: а що як за тими кущами ховається, чатуючи на нас, ворог? Я поговорив з Манаурі і хлопцями. Всі одностайно висловились за те, щоб діяти негайно.

— Оглянь край галявини через підзорну трубу! — порадив Арнак.

Крізь скельця тінь у гущавині під кущами і деревами вже не здавалася суцільною безформною плямою, в ній уже можна було розрізнити ясніші і темніші частини та смуги. Вітру не було, навколо — тихо, навіть листочок не поворухнеться. Десь там в нетрях ховалася нерозгадана таємниця, вчувалася там невідома загроза, можливо, засада, в глибині їх вирішувалась наша доля, але скраю гущавини в цю мить, здавалося, небезпеки не було. Я не помітив нічого подозрілого.

— До діла! — вигукнув я.

Тимчасом Манаурі і Арнак розподілили між людьми завдання: одні мали принести тіла забитих, другі — забрати стріли і здобуту зброю, треті — з рушницями бути напоготові.

Я швидко зарядив мушкет і став серед стрільців.

— Собаку теж принести? — запитав Арнак.

— Ну звичайно!

— А якби ми захопили той кінець галявини? — висловив думку Вагура.

— Навіщо? Щоб легше було потрапити в їх руки? Галявина для нас — неначе оборонний вал. З цього боку нам безпечніше.