Острів Сильвестра
Шрифт:
Маска висіла зовсім поруч, злобливо посміхалася, кривлялася, але доторкнутися не могла — вона не мала рук. Більше того — між нею і Лідою начеб виросла невидима стіна.
«Йди геть, — подумки звеліла Ліда. — Ти несправжня».
Маска засміялася. Вищирила зуби, які світилися в темряві. Ліда знову закричала, кричала довго, аж захрипла. Та маска не наближалася. І тоді Ліда перестала кричати. Тим більше, що зрозуміла — ніхто її не почує. А якщо не почує, то навіщо кричати? Вона вже хотіла простягти до маски руки — а раптом та зникне, — коли втретє злякалася. Саме тому, що маска з обличчям сестри може зникнути. І тоді вона справді буде самотньою в цьому противному, бридкому, темному
Зрештою, тієї хвилини, сама того не усвідомлюючи, Ліда не тільки поборола свій страх, не тільки перемогла саму себе й маму, котра, як пізніше виявилося, у ці хвилини божеволіла там, наверху, в будинку. Вона зрозуміла, що зазнала поразки у бажанні стати Лірою (завжди заздрила тому, що сестру назвали так незвично і поетично), але стала тим, ким і мала стати…
Однак слово, що мало ось-ось прийти до свідомості, ніяк не приходило. А ті, що приходили: монстр (вона почула його за день перед тим від мами, котра принесла їжу), дияволеня, відьмочка, заразка, — були якісь хоч і страшнуваті, але недолугі.
«Я буду повелителькою монстрів, — сказала собі Ліда, — я літатиму на хмарах».
Ліда поволі підвелася, її голова майже торкалася стелі підвалу. Відчула, як паморочиться у голові. Світ кудись плив, а от маска з обличчям сестри зникла.
Вона заточилася і впала. А коли розплющила очі, побачила синє-синє небо. Вона лежала у ліжку, а поруч сиділа тітка Вероніка.
— Я Ліда, — сказала вона тітці Вероніці.
— Я знаю, — сказала тітка.
— Я вам розкажу, що сталося на мосту, — сказала Ліда.
— Нічого не треба казати, — тітка погладила Ліду по голові. — Те, що треба, я знаю.
26
— Що було далі — знаю і я, — сказала тепер жінка.
— Звідки?
— Ти забула, що я колишній янгол, — сказала жінка.
«Вона мене розігрує, — подумала Ліда. — Розігрує. Але раптом — ні? Отже…»
Отже, лишилося запитати — що ж таки було далі? Ліда так і зробила.
— Добре, я розповім, — сказала жінка, котра називала себе колишнім янголом-охоронцем.
То була історія про дівчинку, яка, коли її знайшли в підвалі, стискала в руці маску. Маску з обличчям своєї загиблої сестри. Пояснення було просте — цю маску вкинула в підвал Лідина мати.
Мама ж, коли повернулася з лікарні, стала тихою і зворушливо ніжною до дочки. Тільки називала її то одним, то іншим іменем — то Лідою, то Лірою.
— Ви дуже любили свою сестру, ось в чому суть, бідна моя, — сказала жінка, котра видавала себе за янгола чи колишнього янгола. — Тому й вигадали цю історію з убивством.
— А підвал? — сказала Ліда.
— Підвал був, — сказала жінка. — Мати посадила вас туди, коли вже була хвора. Коли розум помутнів після втрати доньки. І вона, а не ви, нафантазувала собі, що то було вбивство. Вона хотіла навпаки, щоб ви, Лідо, призналися, що насправді ви Ліра. Вам було шкода маму, і поступово ви почали вірити, що так було, як вона казала.
— Я ненавиділа, чуєте, ненавиділа сестру…
Ліда спинилася. Відчула, як їй стало душно. Їй, як там, у підвалі, раптом захотілося кричати. Вона міцно прикусила губу. Вона стояла одна-однісінька посеред майдану. Гамірливого міського майдану. У спину їй дув холодний осінній вітер. Вертатися додому не хотілося. Вона зрозуміла, що там ніхто її не чекає. Навіть вигадані нею доньки, Віка і Віта. Доньки, в реальність яких почав вірити навіть Сильвестр. Чому він вірив? Чому грав з нею у цю дивну, напівбожевільну чи й божевільну гру? Чому?
Вона не знала відповіді. Місто довкола неї блимало вогнями.
«Який же порятунок? — спитала себе Ліда. — Я Ліра? Ліра? Може, почати нову гру, вже
27
Вдома у неї лежали два товстих зошити. На першій сторінці одного було написано «Віка», на першій сторінці другого — «Віта». То були свого роду словесні портрети — психологічні, уявні, називайте, як хочете — неіснуючих доньок-близнят. Ліда, котра страшенно не любила писати, за котру її чоловік Сильвестр написав спочатку дипломну роботу, а потім кандидатську дисертацію, написала, по суті, дві повісті, героями яких були її неіснуючі доньки-близнята. Скрупульозно описувала їх розвиток, звички, характери, весь процес зростання — від немовлят до підлітків. Вони були цікаві й розумні, її донечки. Безпомилковим буде сказати, що були вони яскравими індивідуальностями, Віка і Віта. Спочатку Ліда хотіла вести ці зошити-щоденники, які поступово ставали справжніми повістями (сестрички постійно зазнавали якихось пригод), до дванадцятирічного віку. Саме такого, коли загинула Ліра. Але в той день зрозуміла, що не зможе припинити писати. Ні про Віку, як планувала раніше, ні про Віту, як вирішила потім. У зошити вклеювалися все нові й нові сторінки. У «Віці» діяла також Віта і, навпаки, у «Віті» — Віка.
Однак писання припинилося того дня, коли її покинув Сильвестр. Вона змогла у зошиті «Віка» написати лише три слова: «Сьогодні він поїхав». Хотіла додати: «Твій тато», але зрозуміла, що більше не зможе написати жодного слова.
28
Десь посеред останньої їхньої шкільної зими Ніна сказала привселюдно на уроці, що поступатиме до педінституту, на філологічний. Кілька однокласників значуще подивилися на Сильвестра, адже знали, що він давно збирається бути філологом. Дивно, що Олег не зреагував, геть ніяк не зреагував. Тільки вже після випускного, як ішли вони вулицею — кілька хлопців окремо й дівчата окремо, — сказав мовби ненароком, трохи нахилившись до Сильвестра:
— Наглядатимеш там за Нінкою.
Сильвестр знав, що Князь збирається вступати у військове училище, правда, чомусь у військово-політичне. Це було дивно, бо ніколи ані ідеологією, ані політикою Олег Ривцун не цікавився. Більше того, висміював на їхніх вечірках і політінформації, і навіть Брежнєва пародіював, дивлячись виклично на однокласників — хто, мовляв, донесе?
Кілька місяців Сильвестр в душі літав на крилах від передчуття того, що разом з коханою (так, коханою) вчитимуться, якщо вступлять, може, й сидітимуть поруч. А потім…
Потім був день, на який вони домовилися з Ніною, що разом поїдуть до Лучеська здавати документи в педінститут. І слова Ніниної матері про те, що Ніна ще вчора поїхала. І ошарашення Сильвестра. Ще більше ошарашення, коли виявилося, що Ніна не подавала документів. Він не міг повірити, а потім помчався до Львова, бо вирішив, що, може, Ніна туди поїхала, а не до Лучеська, може, він щось не зрозумів…
Ніни не виявилося і у Львові, в усякому разі на тамтешньому університетському філфаці. Не знаючи, що й думати, проникнутий по вінця гіркотою й розчаруванням (вони, проте, не здатні були поки що вбити його безнадійну закоханість), Сильвестр таки повернувся до Лучеська (в якийсь момент хотів лишитися у Львові) й таки подав документи на філфак. Подав, щоб помчатися назад, у Вербку. Ніни вдома не було, мати твердила, що вона поїхала до Лучеська. Якщо тільки… Тут мати зробила паузу й зітхнула. Сильвестр мовчав, але відчув, як засмоктало під ложечкою.