Острів Сильвестра
Шрифт:
О л е г. Ніну… досі любиш?
С и л ь в е с т р. Ні.
О л е г. Тоді чому їдеш?
С и л ь в е с т р. Їй навіщось це потрібно. І мені. Хоча щодо мене — я не певен… Крім того… Не хочеться визнавати своєї поразки, хоч боюся, що я вже програв… Але є надія, що ні, тому і їду.
О л е г. Блін, сука буду, ніц не розумію. Давай ще вип’ємо.
36
Останнє оповідання Михайла Коцюбинського
Неопубліковане есе-рецензія Сильвестра Васильчука
«Чоловік прибуває на острів чи то на відпочинок, чи на постійне проживання. Острів цей уявляється йому як «фіолетова рогата пляма», що пливе на зеленастих хвилях, як велетенська
Постає питання — чи можна розглядати це оповідання як підсумкове, як своєрідний символ завершення письменницького й життєвого шляху? Навіть якщо шлях обірвався несподівано, хоч і був очікуваний. В оповіданні багато епізодів, шкіців, образів, які виростають до значення символу. Це й віслюк, який стоїть під стіною, приречений на своє віслюче життя й свій незавидний шлях, і дорога, якою йде герой (можна сказати, й ліричний герой, бо в новелі лірики хоч одбавляй), і відчинене вікно, й море за тим вікном, виноградар, якого герой зустрічає, тиша, що сповиває дорогу й острів, біла, наче снігурка, кімната, мур, біля якого бродять тіні, старий Джузеппе з його вічним співом, зустріч і діалог з коханою, агава, що цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти. Й нарешті символічне закінчення (мимовільно символічне, зважаючи на оте «Далі буде»): «Аvе, mаrе, mоrіturі tе sаlutаnt» — Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..
Безумовно, автор знав про свою приреченість, вона виступає тут і підтекстом, який за допомогою отого останнього латинського (чи італійського) тексту змушує по-новому подивитися на весь текст, на ті щедрі ім пресіоністичні мазки, що створюють виразний гімн життю — загадковому й нестримному, яке триватиме незалежно від того, відбуде кудись герой оповідання, від імені котрого й ведеться оповідь, відбуде тільки з острова чи відійде в небуття. Лише море й цей острів вічні. Та є надія, що вони якимсь чином збережуть сказане про них людиною, оті слова, які відбилися у свідомості оповідача. Інакше — навіщо? — постає питання. Навіщо ця краса і плин життя, якщо його ніхто не має оцінити? Та від того, що вони існують самі по собі, незалежно від людської оцінки, здається, постають ще більші велич і трагізм буття, і таке враження навіює кінцівка оповідання.
І тут ми підходимо до оцінки слова, яким все це змальовано. Віслюку, з точки зору героя, а отже, й автора, «так скучно, як англійському лорду, що бачив весь світ». Блискучий парадоксальний образ. Тінь, як невільник, по слалася під ноги й показує шлях. Телефон, що б’ється в істеричному нападі. Вітер надуває сосни на вершинах скель. Видіння блакитних птахів (незнайомих чи незнаних?), які налітають на море. Нарешті багатогранний образ праці старого Джузеппе. Джузеппе, що завжди співає. Навіть портьє, що вріс у жовту стінку, запам’ятовується завдяки цьому лаконічному образу. Таємнича незнайомка і своєрідна новела в новелі — поєдинок очей героя з очима жінки, діалоги, які виростають з тих поглядів, — вони творять свою могутню імперію слова, яка, можливо, могутніша й за описане автором безмежне море (зрештою, і воно, як і життя, десь має свої межі), і за саме життя конкретної людини, бо людина вмирає, а сказані нею чи залишені на папері слова лишаються. Це розуміє й автор, бо то не агава, а він «прислухається з жахом, як росте, стогне і рветься із неї душа». Агав, струнких і високих, але з вінцем смерті на чолі, багато. Вони споглянуті героєм і споглядають його, хоч нічого й не промовляють. Агава коронує скриту силу землі, вітає щодень і щораз далеке море і водночас приречена. Вона бореться за себе і за щось незримо більше, ніж власне
Що вже багато написав, але вже більше нічого не напише.
Образ острова постає не в одному творі. Його полюбляють письменники. Довгих двадцять вісім років живе на своєму острові Робінзон Крузо, якого туди поселяє письменник і розвідник Даніель Дефо. Енну кількість островів відвідують і відтворюють герої Жуля Верна. А хто в дитинстві чи юності не захоплювався «Островом скарбів» Стівенсона! Зрештою є «Острови в океані» Гемінґвея, а його Старий рибалка, впіймавши і втративши рибу, повертається на свій острів, а Жозе Сарамаго змушує в своїй уяві цілий Іберійський (чи Піренейський) півострів відірватися від Європи в океан і дрейфувати.
Безіменний острів Михайла Коцюбинського — здогадно Капрі, де бував сам письменник. А може, й не Капрі. Може, то його персональний острів, земля, де оселяється його таємнича душа, що прагне здобути гармонію, та хоч наостанок прагне тієї гармонії, до якої прагла все життя, але так і не змогла знайти. Рокований, як агава, що приречена жити на кам’янистому ґрунті, на скелі, що падає і ніяк не впаде в море, зате впаде закам’яніла агава, його герой жадібно вбирає в себе рештки життя, яке йому судилося, й лишає те життя у слові. І кожне слово вже стає островом, на якому живе герой оповідання. Островом самоцінним, як наша планета, як кожне життя на ній.
Один іспанський письменник, здається, Каміло Хосе Села, я можу й помилятися, написав, що хотів би створити такий твір, цілий роман, де б герой приплив на острів і застрелився. І ось на цьому острові, безлюдному, з героєм, котрий добровільно пішов із життя, і має розгортатися дія роману.
Чи можливо це? Хто він, герой цього роману, без дійових осіб, минулого і майбутнього? Хоча може бути й минуле, і майбутнє. От тільки що воно значить без людини?
Герой Михайла Коцюбинського дарує нам своє бачення цього світу. Він багатогранний і, смію сказати, прекрасно трагічний. Навіть здається, що письменник підійшов до якоїсь межі, переступивши яку, відкриє нам найбільшу таємницю життя.
Відкриє, щоб ми жили по-інакшому.
Та чи можливо побачити навіть саме ті агави, які бачив його герой на острові, де він відчиняв не лише вікно, з якого дихало море, але й відкривав таємниці своєї душі…
(Подальший текст було закреслено автором). Так, душі, бо ми нічого не знаємо про його тіло. Здогадуємося, що воно хворе. Виникає спокуса описати це тіло. Але вона зникає, тільки горить мерехтливий вогник з написом: «Далі буде».
Ми знаємо — далі не буде. А що ж тоді буде з героєм, якщо це спробувати собі уявити? Він знайде когось, до кого припливе, пристане, припнеться, пришвартується, притулиться його душа? Чи потребує вона цього, чи це тільки фантазії, які навіює море і цей острів?
Я задаю собі чи комусь іншому питання за питанням. А душа героя сполоханою чайкою випорхує з цього оповідання. Ось вона ще кружляє над островом. Ще кружляє, але незабаром зникає в блакитній бездонній далечині. В кого вдивляється це безмірне око, яке притягує цей острів? У людину, котра приїхала сюди відпочивати, яка знає в глибині душі, що вже ніколи сюди не повернеться, а, власне, його душа… (закреслений текст обривається).
Частина друга
Душа
Якщо на маленькому острові полювати на зайців, які там опинилися, то вони бігатимуть островом, але не здогадаються кинутися у воду, щоб врятуватися, хоча й уміють плавати.