Острів Сильвестра
Шрифт:
Понг раптом побачив, як острів, озеро, прибережні кущі й дерева огортає легкий туман, а за туманом виростає плівка. Ось уже весь цей видимий простір увібгався у прозору, начеб скляну кульку, ні, швидше це кулька з дуже тонкої гуми, така собі повітряна кулька, яка здійнялася в повітря, над землею, а всередині її і острів з його мешканцями, і частка озера, і частка лісу. Вони колишуться, тремтять, наче марево, але, знає Понг, вони настільки реальні, наскільки реальний він сам — такий, який існує в уяві чоловіка, хвороба якого поволі, але невпинно відступає. Понг із жахом, що охоплює все його єство, розуміє — ось-ось кулька почне стискатися, щоб, зменшившись, розчинитися в голові
«А може, вона полетить кудись далеко-далеко?» — з надією думає він.
Тоді існує сподівання, що Понг і Пінга також з усіма їхніми теперішніми думками і відчуттями залишаться у тій кульці, щоб десь приземлитися, ожити знову такими, як є зараз, і вже зажити своїм окремим, невигаданим, не намареним життям.
— Про що ти думаєш, любий? — обриває його міркування Пінга.
— Про нас з тобою, — відказує Понг.
Його заяче серце шалено стугонить. Так стукати змушує стискання кульки над островом. А ще страх — жорсткий, шалений, неймовірно великий страх, що волохатими лапами починає його душити.
— Що це, Понг? — чує він тихий зойк зайчихи. — Що це? Чому мені так лячно?
— Не бійся, люба.
Понг охоплює голову лапками. На його мордочку викочується сльоза, за нею друга.
Чоловік на березі стогне і розплющує очі. Він бачить, як до нього летить кулька, всередині якої острів із деревами, кущами, двома зайцями, одне з яких охопило голову лапками. Йому здається, що він чує заячий крик.
«Хіба зайці кричать?» — думає Сильвестр.
Він сідає. І відчуває, що чітко бачить усе довкола.
«Я живий?» — думає він.
І розуміє — так, живий. Експеримент, задум, спроба — самогубства, порятунку, реалізації задуманого сюжету — називайте як хочете — не вдалася. Чи не вдався. Чи не вдалися. Йому судилося жити. І раптом він помічає, як хвиля біля берега острова підхоплює човна, ось-ось заволодіє ним. Хтось наче хоче, щоб він, живий, назавжди лишився на цьому острові.
Він пробує встати, неймовірним зусиллям волі зводиться на ноги. Але човен уже відпливає від берега острова. Сильвестр знову падає на землю.
10
Яніна 2
Яніна покинула інший дім з таким самим наміром — ніколи не повертатися, — ледве закінчила вісім класів. То був дім її вітчима, чоловіка, котрий, без сумніву, любив її матір, але ненавидів прийомну дочку. Флюїди ненависті оточували її з самого дня народження. В один з її приїздів мати вилила їй душу, але після цього, здається, зненавиділа ще більше.
Так Яніна побачила себе — саме себе, а не матір, — в якої росте живіт, яка намагається приховати його від сусідок по гуртожитку. Вона бере «академку», відпустку на цілий навчальний рік, їде до рідного села, де її піддають остракізму батьки. Зрештою її, Янінина, матір знайшла вихід, який вражав і, можливо, визначив життєвий шлях і долю самої Яніни. Одного зимового ранку Тамара Світящук, як звали її матір, тихенько пішла з батьківського дому. З собою вона прихопила тільки невеличку валізку. Три місяці вона жила в приміських дизель-поїздах, пересідаючи з одного на інший. Ніколи не брала квитка, просто сідала і їхала. Часом її висаджували контролери, навіть намагалися штрафувати, але, поглянувши на живіт, що з кожним днем дедалі більше випирав з-під благенького пальтечка, найчастіше махали руками.
Тамара за цей час перекинулася, може, кількома десятками слів у дорозі, в більшості випадків при контактах з людьми вдаючи з себе глухоніму. З дому вона прихопила сотню рублів. На гроші, які витрачала вкрай економно, купувала собі щодень півлітра молока, по два-три пиріжки, булочки, чай, разів п’ятьшість яблука, в бабусь на пристанційних базарчиках —
Мати кричала, її мати, і безмовно кричала через багато років по тому сама Яніна:
— То моя дитина!
То була її дитина. Дитина, з якою вона потім демонстративно ходила на лекції і навіть екзамени. Якою вона тепер кидала виклик усьому світові.
Іноді Яніна пізніше намагалася уявити, як вона сприймала цей світ дитям. І тоді поставало — чи то в уяві, чи пам’яті — безліч облич, котрі схилялися над нею, заглядали їй в очі, щось казали (утю-тю, яка гарненька, бідненька, нещасненька), іноді намагалися торкнутися її носика чи щічок. Можливо, ці люди поступово і трансформувалися в янголів?
11
Яніна 3
— Я не поїду, не вийду з цієї хати, доки ти не скажеш, чому так ненавидів мене, — твердо вимовила Яніна.
Вітчим стояв перед нею — високий, дужий, він міг би її спокійно підняти однією рукою. Але він був явно збентежений. Він дивився на Яніну так, наче вперше її бачив. Або ж намагався збагнути зміст, ба більше — саме її запитання.
— Ти можеш мене вбити, — сказала Яніна. — Але дай відповідь. Ти ж любив, я бачила, як ти любив маму. Вона мене спочатку ненавиділа, а потім полюбила. Але з’явився ти, і моє життя на довгих вісім років перетворилося у муки. Чому, чуєш, чому?
— Мені нема чого тобі сказати, — відповів вітчим після довгої паузи.
Десь за вікном ґелґотали гуси і гавкав собака. Чувся віддалений цюкіт сокири. Село жило своїм звичним життям.
«Життя триває, і йому нема чого мені сказати», — подумала Яніна.
Вона повернулася і вийшла.
— Ти була й лишилася вилупком, — сказав навздогін вітчим.
Яніна хотіла спинитися, але раптом відчула, що їй також нема чого сказати. «Хоча, хоча є», — подумала вона вже надворі.
Як не дивно, вітчим вийшов її проводжати. Стояв — старий вже чоловік — і дивився їй вслід. Яніна перетнула подвір’я — таке знайоме і чуже водночас, — і озирнулася вже біля хвіртки.
Стояла і чекала, що він підійде. Він підійшов.
— Якщо ти мене ненавидів, то чому мою сестру назвав Ніною? — спитала вона.
Вітчим поглянув їй у вічі. У його погляді бринів нелюдський сум. Безпросвітна туга. Пливли величезні чорні хмари.
— Я хотів назвати її Яніною, — сказав тихо і стомлено. — Але двоє однакових імен у сім’ї не могло бути. Тому й вийшла Ніна. Майже твоє ім’я.