Острів Тамбукту
Шрифт:
— Тана Боамбо танцюватиме, танангу!
— Зумба-бозамба! Хе-хо!
Кілька юнаків кинулися до хатин і незабаром повернулися з великими оберемками сухих дров і палаючими головешками. Вогнище розгорілося, язики полум'я піднімалися в темне небо, і на галявині стало видно як удень.
— Бийте в бурум! — наказав Боамбо.
Гучно загудів бурум, запищали дудки. Боамбо почав танцювати танангу — танець трьох поясів, яким закінчувалося велике свято.
Частина третя
РОЗДІЛ
Зірки в океані. Невідомий корабель. Рішення Боамбо. Логіка Сміта. Кому належить острів Тамбукту? Прапор сонця, що сходить. Голос у батьківщини та обов'язку. Несподіване рішення Стерна. Бажання Арикі.
Якось увечері, коли тубільці зібралися на галявині біля великого вогнища і готувалися розпочати танці, хтось несподівано крикнув:
— Гляньте: чудо! Зірки у Великій воді!
Всі звернули погляди на океан і побачили два вогники, що миготіли в темряві, як великі зірки, і повільно наближалися до острова. Я здригнувся, побачивши їх. Не було ніякого сумніву — це вогні корабля. Самого корабля не було видно, але рух вогників, хоч і дуже повільний, ясно показував, що корабель наближався до берега.
Боамбо підійшов до мене і, вказуючи рукою на «зірки», сказав:
— Я бачив зірки, які падають з неба, але вони відразу згасали, коли потрапляли у воду. А ці не гаснуть. Чому?
Боамбо говорив про метеорити, гадаючи, що це зірки падають з неба. Коли я пояснив йому, що «зірки», які ми бачимо зараз, зовсім не зірки, а вогні великого човна, в якому є багато пакегі, Боамбо здригнувся.
— Великий човен з безліччю пакегі? — вигукнув він. — Чи не так? Ми їх не пустимо на острів! Бий в бурум! — наказав він низенькому барабанщикові, що сидів навпочіпки біля свого дерев'яного корита. — Всі до зброї! Комунатуа, беріть стріли і списи! Жінкам і дівчатам розійтися по своїх хатинах! Ми будемо битися з пакегі! Кара-рам! Карарам!
Не порадившись зі мною, як це робив в інших, менш важливих випадках, Боамбо вирішив захищати острів од чужинців, якщо вони нападуть. Безумовно, він мав рацію. На острові жило тільки троє європейців, а скільки турбот і неприємностей завдали всім! А що ж буде, коли з'явиться багато пакегі! Ні, ні! Боамбо не буде з ними панькатись! Проллє кров, але не пустить їх на острів.
Так міркував Боамбо. І я б так зробив, коли б був вождем племені. Але я сам чужинець і без вагання поїхав би на пароплаві, який наближався. Хоч як добре було мені тут, але за Болгарією я тужив день і ніч. Я часто бачив уві сні невелике сільце біля підніжжя Старої Планини, молодь, серед якої виріс, і друзів, з якими боровся проти ненависного ворога. Часто, дуже часто мені пригадувалися мудрі слова Мехмеда-ага: «Людина народжується не з своєї волі і вмирає, не бажаючи цього, але в останню мить свого життя завжди згадує місце, де народилася».
Раптом на кораблі спалахнула яскрава блискавка, а за мить пролунав грім. Земля здригнулася під нами, снаряд просвистів над головами і вибухнув у лісі за селищем. Було ясно, що до острова наближався військовий корабель.
Жінки і діти кинулися в селище. Берег сповнився криками. Бій бурума посилював паніку. Чоловіки взяли зброю і поприв'язували до поясів торбинки із стрілами.
— Погасіть вогнище! — крикнув Боамбо. — Чуєте, погасіть вогнище!
Чоловіки загасили вогнище. Настала тиша. Я наказав стрільцям залягти між скелями. Всі слухняно виконали наказ. Вони не розбіглися навіть тоді, коли друга блискавка освітила на мить океан і снаряд з величезною силою розірвався недалеко від нас.
Прибігли Сміт і капітан. Вони вже збиралися лягати спати, коли почули вибухи. Побачивши вогні на кораблі, Сміт вигукнув:
— Кінець нашим стражданням! Кінець собачому життю! Ми врятовані! Клянуся всіма святими — це військовий корабель!
— В таких очевидних речах зовсім непотрібні клятьби, — зауважив я плантаторові.
Він захлинався від радості — наші надії здійснювалися. До острова наближався корабель, який прийшов з цивілізованого світу і знову повернеться туди. Якщо він забере нас, ми побачимо свої країни. Що може бути кращим за це?
Але я думав і про тубільців. Що буде з ними, коли корабель висадить на берег війська? В перший день чужинці «досліджуватимуть» острів, на другий день поженуть чоловіків будувати укріплення, а на третій — почнуть ґвалтувати жінок. Незалежно від того, кому належить корабель — Америці, Франції чи Японії, — тубільцям загрожувала велика небезпека, з якою я мусив рахуватися.
Смітові буле легко, його не цікавила доля племені. Навпаки, зараз він зможе здійснити свою мрію. Якщо корабель англійський — привласнить найкращі землі на острові і перетворить їх на прибуткові плантації. Якщо корабель іншої держави, він повернеться у свій вовчий світ. У всіх випадках він у виграші.
А що думає Стерн? Тільки одне: якомога швидше потрапити в Александрію до маленької дочки, а потім прийняти командування яким-небудь кораблем і щомісяця відкладати для неї кілька фунтів стерлінгів.
Ніч була темна. Хмари вкрили все небо. Ні зірок, ні місяця. Вогні корабля спочатку наближалися до острова, але потім звернули на захід і почали повільно віддалятися…
Сміт підняв тривогу:
— Чому він одпливає? Чому не кинув якоря в затоці?
— Він не може зайти в затоку, — сказав Стерн. — Моряки помітили надводні скелі і вирішили шукати іншу, зручнішу затоку.
— А як не знайдуть? — хвилювався Сміт. — Корабель піде й ніколи більше не повернеться. О, це буде жахливо! Треба щось робити… Дамо йому сигнал зупинитися… Чому мовчите, Стерн? Ви ж знаєте, що треба робити.
— Знаю, — сказав капітан. — Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.
— Розкладайте, Стерн! — крикнув Сміт. — Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!
Капітан замислено сказав:
— Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.