Острів Тамбукту
Шрифт:
— Ні, не згоден і нічого не можу вам обіцяти. Я ніколи не відмовлюсь од істини і справедливості — хоч як це буде важко мені. Для вас це пусті слова, а для мене вони мають глибокий зміст. Ми з вами люди різних світів, сер. Те, що для вас істина, для мене — брехня; те, що для вас є справедливість, для мене — кричуща неправда.
— Тоді чого ви до мене прийшли? Чим я можу бути вам корисний? — різко спитав плантатор.
— Чим? Скажіть Арикі, щоб замовк. Скажіть йому, хай припинить свої інтриги.
– І це все? — холодно подивився на мене Сміт. Він був ображений, це видно було і з насуплених брів, і з його обличчя,
— Все.
— Гаразд, я скажу йому.
— Я не заперечуватиму, якщо ви свої слова підкріпите пляшкою коньяку, — додав я.
— Добре, кивнув головою плантатор. — І це зроблю.
Наступного дня до моєї хатини прийшла заплакана Зінга, сіла на нари і затулила обличчя руками.
— Що трапилося? — стривожено запитав я. — В чім річ?
— Уїн-уїн! Дуже погано!
— Що трапилося? Говори!
— О Андо! — схлипуючи сказала вона.
— Помер хто-небудь?
— Ні, Андо! Ще гірше!
— Зжер кого-небудь крокодил?
— Ні, Андо! Ще гірше!
— Що ж тоді трапилося? Говори!
Вона вхопила мене за руку і промовила крізь сльози:
— Тікай, Андо! Тікай якнайдалі звідси!
— Чому?
— Арикі хоче зв'язати тебе і кинути крокодилові. Тікай, Андо! Зараз сюди прийдуть…
— Хто прийде? — схопився я, остовпівши.
— Арикі і його люди. Вони зараз у нас. Арикі говорить: «Крокодилові потрібна жертва. Зв'яжемо Андо і віддамо крокодилові. Тоді він сам піде у Велику воду». А набу сказав: «Ні! Андо — хороша людина, я не згоден». А інші розкричалися: «Андо — погана людина! Кинемо його крокодилові!» Тікай, Андо! Тікай, доки вони не прийшли!
— А багато їх? — спитав я її. — Скільки чоловік послухались Арикі? П'ять? Десять?
— Може, п'ять, а може, й десять, — непевно відповіла Зінга. — Багато. О Андо! Тікай, Андо!..
Вона знову схопила мене за руку і потягла до дверей, але я не зрушив з місця.
Значить, цього разу Арикі не сам. Йому вдалось умовити чоловік з десять тубільців, і зараз він веде їх проти мене. Що робити?
Утекти — було найлегше. Взяти рушницю й сумку з ліками, піти в Каліо і залишитися там, доки не мине буря. Вождь Каліо був моїм другом, він влаштував би мене в якійсь хатині, і я б жив там не гірше, ніж у Букту. Я можу піти і в інші селища — в Зарум, в Хойду або Балду, — і там мешканці прийняли б мене як бажаного гостя. Вони знають, що я лікую людей від різних хвороб і з радістю дали б мені притулок. Але я зовсім не був упевнений, що довгі руки Арикі не дістануть мене й там. У цих селищах були таугі — жерці, які підлягали головному жерцеві. Якщо він звелить їм схопити мене і повернути в Букту, навряд чи вони насміляться порушити його волю. Що ж тоді робити? Тікати до племені бома? Але й до нього я не можу піти. Воно давно вважає мене своїм ворогом. Лишалось одне: тікати в джунглі і переховуватися там, як тоді, коли ми вперше зійшли на острів. Зробити невеликий курінь у відлюдному місці і жити самому, доки Арикі не помре, а потім повернутися, і ніхто нічого мені не скаже. Але я відкинув і цю думку. Втекти — це значить визнати себе винним. Тоді Арикі міг би казати тубільцям: «Я хотів кинути Андо крокодилові, але ви мене не послухали. От він утік, а крокодил чекає жертви. Ідіть шукати Андо і доставте
Зінга знову потягла мене за руку:
— О Андо! Тікай швидше, Андо!
В цю ж хвилину надворі почувся гомін, і в двері просунулося кілька розкуйовджених голів.
— Тут він! — крикнув хтось.
— Хай вийде! Хай вийде! — закричало кілька голосів.
Чоловік десять тубільців стовпилися біля дверей моєї хатини. У всіх в руках були списи, якими вони погрозливо розмахували. На сонці блиснуло лезо сокири. Це був Арикі, бо він єдиний із тубільців мав сокиру. Я сам йому дав її за згоду дозволити Сміту вільно жити на острові.
— Виходь! Виходь! — знову зчинили галас дикуни. — Ми тебе зв'яжемо й кинемо крокодилові. Виходь!
Їхні обличчя спотворені злобою, очі — страшні, зуби блищали. В розкуйовдженому волоссі стирчало пташине пір'я.
— Назад! — крикнув я і зірвав із стіни рушницю. — Ніхто не сміє переступити поріг моєї хатини! Чуєте!
Дикуни закричали ще голосніше, розмахуючи довгими списами, а жрець почав рубати пари перед хатиною. Зінга забилася в куток і крикнула:
— Бережись, Андо! Вони уб'ють тебе, Андо!
Рушниця була заряджена. В ній було вісім патронів — менше ніж за одну хвилину я міг убити вісім чоловік. Але я не хотів проливати кров. Я все ще сподівався, що в останню хвилину дикуни отямляться. Але вони не вгавали:
— Виходь, боягузе! Виходь!
Порубавши нари перед хатиною, Арикі почав рубати стовп, який підпирав дах. В усі боки полетіли тріски.
— Дайте головешку! — почув я його голос. — Підпаліть хатину! Хай згорить живцем!
І справді, я бачив крізь відчинені двері, як хтось рушив до хатини з палаючою головешкою — досить доторкнутися до даху з сухого пальмового листя, і вона запалає. Зінга несамовито закричала. Я мусив захищати не лише себе, а й її. Якщо підпалять хатину, то й вона згорить разом зі мною…
Я підняв рушницю і вистрілив у повітря. В ту ж мить голоси замовкли, удари в стіну припинилися і почулося тупотіння босих ніг дикунів, що тікали в селище. Я виглянув з дверей — нікого не було. Нари перед хатиною були порубані вщент. Біля дверей валявся довгий спис із зламаним наконечником. Підпірний стовп був підрубаний майже наполовину і ледве тримався. Поряд диміла головешка.
— Ходім! — гукнув я Зінгу і вийшов з хатини.
Ми пішли в селище. На майдані перед хатиною вождя я побачив тих дикунів, які нападали на мене. Вони ледве трималися на ногах, похитувались і дико горлали, ніби намагалися перекричати один одного. З усього було видно, що вони п'яні. Хто їх напоїв? І навіщо? Щоб вони мене вбили? При моїй появі з рушницею в руках дикуни кинулися врозтіч і зникли в лісі.
В хатині я застав вождя і головного жерця. Вони сиділи на нарах і про щось збуджено сперечалися, а збоку стояв Гахар і мовчки слухав. Коли я ввійшов, вони замовкли. Я гадав, що Арикі злякається хоч рушниці, але він не рушив з місця і не глянув на мене. Від нього тхнуло коньяком. Обличчя його було холодне. Щось огидливе було у всій його миршавій постаті з чорною зморшкуватою шкірою і в гострому злому погляді, який пронизував і примушував здригатися.